Глава 2. Поріг. Частина 1

“Я сам не розуміючи навіщо, підійшов до дверей і притулив вухо. З іншого боку долинало уривчасте дихання — наче дитяче, але водночас воно більше скидалося на тихе гарчання скаженого пса. Я відсахнувся, та рука сама потягнулася до ручки. Я кричав собі «ні», але тіло не слухалося.

Коли двері відчинилися, в коридорі нікого не було. Лише вологі сліди. Вони вели не до мене, а від мене, вглиб будинку, і закінчувалися перед дзеркалом у вітальні.

Я підійшов ближче.

У відображенні за моєю спиною стояв хлопець. Блідий, худий, із темними проваллями замість очей. Він дивився просто на мене. Я різко обернувся — нікого.

І тоді я повільно знову глянув у дзеркало…

Тепер він стояв ближче.

Він посміхався...”

Раптом двері скрипнули. Дівчина відірвалася від читання, підвела погляд і завмерла, прислухаючись до биття власного серця. Сестра не могла повернутися так швидко.

Перш ніж двері відчинилися, вона вихопила ножа з-під подушки, а на його місце кинула книгу. Потім швидко накрилася ковдрою, вдаючи, ніби спить.

Кроки ставали дедалі ближчими, і водночас щось усередині неї наростало, гуло все голосніше. Від напруги руки тремтіли так, що ніж майже не відчувався в долоні.

«Нехай тільки спробують…»

І ось хтось зупинився біля ліжка.

Чужа рука торкнулася плеча. Дотик здався знайомим. Дуже знайомим.

Дівчина розплющила очі, але не поспішала рухатися. Невже…

— Вілемиро, ти спиш?

Це точно вона.

— Веселино! — вигукнула дівчина, відкидаючи ковдру й кидаючись сестрі в обійми. — Ти повернулася! Ура!

Веселина здригнулася від несподіванки, а потім обійняла Вілемиру.

— Двері знову не зачинені, — з легким докором прошепотіла вона.

Вілемира усміхнулася.

— Це… ну… це…

Вона не могла зв’язати й кількох слів, намагаючись вигадати бодай якесь правдоподібне виправдання, але думки розсипалися. І раптом її погляд упав на постать біля дверей.

Хлопець із блідою, майже молочною шкірою та темним волоссям стояв у напівтіні й прищурено дивився на неї, не поспішаючи заходити. Темрява ночі позаду й тремтливе світло свічок, що ковзало по його обличчю, надавали йому ще більшої загадковості.

— Привид! — скрикнула Вілемира і, вислизнувши з обіймів Веселини, кинулася до дверей, різко грюкнувши ними.

Веселина не встигла й отямитися, як Вілемира вже затулила вхід собою.

— Що?.. — здивувалася вона, аж тоді згадавши про Стьєреля. — Ні, — всміхнулася. — Привид? Відкрий, це не привид. Яка дурниця.

— Це не дурниця! Я точно бачила привида! Він, мабуть, прийшов за тобою з лісу. — Вілемира ще тісніше притулилася спиною до дверей і стиснула кулаки.

У двері тихо постукали. Вілемира здригнулася й відступила, стискаючи ніж обома руками.

Двері були зачинені… але хіба це могло спинити привида? Вона виразно пам’ятала, як замикала їх — і все ж вони опинилися відчиненими. Отже, це він. А якщо так, звичайного ножа замало.

— Це не привид, — повторила Веселина, торкнувшись руки Вілемири й обережно забравши ніж.

— Що ти робиш? — Вілемира завмерла від страху, пильно стежачи за сестрою. Невже вона вже під його контролем?

Веселина потягнулася до клямки.

— Це людина. Хлопець. Я знайшла його в лісі.

— Ні! — Вілемира схопила її за руку, не даючи відчинити двері. — Ти впевнена, що це людина? Що він робив у лісі?

Веселина замислилася — сама ж відповіді не знала.

— Впевнена, — сказала вона, і в голосі ледь відчувся сумнів. — Він потребує допомоги. Я пообіцяла показати дорогу.

Вілемира відступила на крок.

Веселина відсунула засув і відчинила двері. Хоч вона й назвала Стьєреля людиною, повної впевненості все ще не мала. А коли побачила його сріблястий погляд і вродливе обличчя, на мить узагалі втратила відчуття часу.

Вона вже уявляла, як приблизно має виглядати Стьєрель, але ніч так майстерно приховувала риси, що реальність виявилася в рази кращою за будь-які уявлення.

— Можна мені увійти? — запитав Стьєрель, ковзнувши поглядом по ножу в руках Веселини.

Це не виглядало безпечно. Та ще до того, як перед ним зачинили двері, він устиг розгледіти будинок загалом — нічого підозрілого, жодних ознак культу, не впадало в око.

Але зараз, щоб увійти, йому потрібно було почути дозвіл.

— Ні, не можна! — вигукнула Вілемира.

Веселина глянула на сестру, потім — на Стьєреля. Знизала плечима й відступила, звільняючи йому шлях.

Насправді вона була певна, що він уже зайшов слідом за нею, але, виявилося, він і далі стояв на порозі. Можливо, через благородні манери… а можливо, й ні. Мори не можуть переступити поріг будинку, під яким росте білий мак, без запрошення. Простий, але дієвий спосіб захисту — навіть люди іноді ним користуються.

— Не можна! — ще запальніше вигукнула Вілемира, тупнувши ногою. — Згинь! Згинь! — повторювала вона, виставивши руки перед собою.

В історії, яку вона читала, цими словами проганяли злих духів. Щоправда, для цього потрібен був ще й магічний артефакт… але навіть привидам потрібен дозвіл, щоб увійти. Якщо не запросити — і, навпаки, вигнати, — їй здавалося, це подіє не гірше, ніж якби в неї був той самий предмет.

Стьєрель усміхнувся. Вілемира більше не змогла тримати руки впевнено піднятими — вони затремтіли, мов гілки під сильним вітром.

Запрошення так і не прозвучало. Залишатися на порозі — надто підозріло, як і питати вдруге. Жест Веселини був зрозумілий: заходь. Але цього замало.

Вибору не було.

Стьєрель зробив крок уперед і переступив поріг. У ту ж мить відчув спротив будинку — ніби перед ним виросла невидима стіна, а у вухах задзвенів глухий, невщухаючий гул.
Та він не зупинився й ступив далі. Перед очима на мить потемніло, але його обличчя майже не змінилося.

— Дякую, — звернувся він до Веселини, несвідомо стискаючи кулак. На долоні виступив піт.

Усередині тіло ніби рвало на шматки — швидше, ніж воно встигало зростатися. Рухи ставали різкими, уривчастими, тож Стьєрель намагався не рухатися зовсім.