Глава 1. Лісовий привид. Частина 2

Залишається тільки одне.

Дати бій.

Веселина давно не згадувала бабусю. Та, схоже, час настав.

Вона різко метнулася вбік і сховалася за деревом. Подих збився.
За мить Веселина вийшла з укриття, змусивши себе не збитися з кроку. Під ніс уже лилося нове закляття.

Якщо все зробить правильно — чудовисько розірве на частини. І вона виграє час, щоб сховатися краще.

Якщо ні…

Вона не хотіла про це думати.

Стьєрель обережно виглянув крізь гілля.

Ні, це не відьма і не лісова.

Це божевільна.

Краще б залишилася з ним у сховку.

Веселина почула шелест листя і важкі, чужі, нелюдські кроки. Вона глянула вглиб темряви — і десь там спалахнули золоті очі. Не одна пара. Кілька.

Вона замовкла. Усередині стало порожньо.

Ліс раптом видався зайвим: там, де мав пройти вітер, — нічого не рухалося.

Почати закляття спочатку — вона не встигне його завершити.

— Я… Я намагалася… — тихо прошепотіла Веселина, заплющуючи очі.

І раптом відчула: щось невидиме зійшлося з усіх боків, стискаючи простір, залишаючи все менше повітря. М’язами пройшла напруга — короткий, різкий спазм, що не зник. Серце вдарило раз… і ніби не встигло вдруге.

Щось наближалося.

Хоча водночас уже було всюди.

Ні. Треба бігти.

У пам’яті — родина і тріск вогню в печі.

Веселина різко розвернулася, кидаючись навтьоки.

Але раптом зупинилася.

Попереду, там, де вона залишила Стьєреля, стояла темна фігура. Вона ворухнулася.

— Ей, ти ще тут? — пролунав знайомий голос.

Веселина не одразу впізнала Стьєреля й розгублено озирнулася.

Світ ніби повернувся до свого звичного вигляду. Зникло сяйво золотих очей, вітер знову заграв у гіллі дерев, повітря стало звично прохолодним.

Але щось було не так.

Усередині залишалося глухе відчуття несправжності. І небезпеки.

Вона знову глянула в бік кущів — і натрапила на нього.

Стьєрель стояв зовсім поруч.

— Від кого ми тікали?

Веселина вдивлялася в його обличчя, не до кінця вірячи, що це він. Та шукала не знайомі риси — людські. Будь-що, що могло довести: він справжній.

Вона обережно торкнулася його підборіддя.

Стьєрель здивовано відхилився.

Веселина відступила, ніби й не помітивши цього. Вона вслухалася, вдивлялася між тінями дерев.

Потім різко глянула на нього.

— Я казала не висовуйся.

Стьєрель насупився.

— Я… не розумію.

Веселину раптом накрив гнів, майже безпідставний, ніби це він був у всьому винен.

— Чому ти взагалі опинився в лісі? Навіщо ти прийшов?

Вона підійшла ближче й кілька митей дивилася на нього гострим поглядом, ніби намагалася прошити наскрізь. Потім різко вихопила кошик з його рук і почала перевіряти, чи все на місці.

— Це мій ліс, — відповів Стьєрель після короткої паузи.

— Авжеж, — з насмішкою кинула Веселина.

Стьєрель із цікавістю спостерігав за нею, не розуміючи, що саме вона намагається знайти. У такій темряві вона взагалі щось бачить?

— Ти якось дивно поводишся.

Веселина випрямилася.

— То були ведмеді, — сказала вона.

— Ведмеді? — перепитав Стьєрель.

Веселина не бачила його обличчя, але відчувала, з яким виразом він зараз на неї дивиться.

— Так, ведмеді. Я їх налякала. Вони пройшли повз… але можуть повернутися. Нам треба йти.

Вона схопила його за рукав і на мить завмерла, перш ніж рушити, тягнучи його за собою — майже як молодшого брата, хоча він був лише трохи вищий за неї.

Їй стало ніяково.

Але відпустити — означало ризикнути загубити його в темряві.

Вогник не запалиш. Та істота зникла — і це було ще дивніше.

Може, пішла за іншими?

Треба якнайшвидше залишити це місце.

— Як скажеш, — погодився Стьєрель, дивлячись на Веселину. Її серце все ще шалено калатало, але сміливості їй було не позичати.

Тільки вела вона його не туди, де мала бути стежка.

— Здається, ми йдемо не в той бік.

— Звідки знаєш? — спитала Веселина, не дивлячись на нього.

— Я так думаю.

— То не думай, — вона спробувала всміхнутися, але усмішка швидко згасла.

Веселина замислилася: чи варто зараз говорити, що вона задумала? Він може відмовитися. Та й без того, напевно, вважає її божевільною.

Хоча…

Хто тут ще божевільний?

Лорд, який блукає сам уночі в лісі, без супроводу, не знаючи місцевості.

Може, він на це й розраховував?

Не повертатися.

— Ти мене ведеш… — почав Стьєрель, але не встиг договорити.

Веселина перечепилася й знову ледь не впала — та він устиг її підхопити.

— Не… — вона вже набрала повітря, щоб різко його обірвати, але вчасно зупинилася.

І тихо сказала:

— Дякую.

Дівчина видихнула й знову міцно вчепилася в рукав Стьєреля. Озирнувшись у темряву, ніби із заплющеними очима, спробувала інтуїтивно відчути потрібний напрямок.

— Ти точно знаєш, куди нам іти? — спитав Стьєрель і різко зупинився, не давши їй знову перечепитися.

— Ти чого? — різко озвалася вона. — Звісно знаю. Просто темно.

Вони рушили далі.

— Скажеш, як тебе звати? — знову заговорив Стьєрель.

— Веселина.

— Гарне ім’я.

— Не скажу те саме про твоє.

Стьєрель усміхнувся.

— Може, не варто так поспішати?

— Ведмеді можуть повернутися. Треба перейти ріку, — відповіла Веселина.

— Ріку? — невпевнено перепитав він, озираючись.

— Має бути вже близько, — впевнено сказала вона, відчуваючи вологу прохолоду в повітрі.

— Біля стежки не було ріки, — з підозрою мовив Стьєрель.

— Ти… — вона запнулася. — Я відведу тебе до замку вранці.

Невже він не розуміє, що зараз повертатися небезпечно?

— Точніше, покажу дорогу, — швидко додала вона. — А зараз нам треба сховатися.