Глава 1. Лісовий привид. Частина 1

Темрява між деревами стала значно густішою, ніж раніше. Небо затягнуло хмарами, а шкіру пекло пронизливим холодом — неприродним для літньої ночі. Веселина щільніше притискає до себе плащ, але це не допомагає: вітер раз по раз зриває його назад.

Вона з корінням вириває чергову траву й кладе її до кошика, поки поряд мерехтить маленький тьмяний вогник. Без нього не видно нічого, та й з ним — небагато краще. Але запалити яскравіше означало б привернути небажану увагу. Сам по собі цей вогник уже був ризиком: землі, на яких перебувала дівчина, давно не належали її ковену. Якщо її знайдуть — не залишать живою.

Кожен вихід у ліс — це боротьба за життя. Не лише її сестри.

Сьогодні було незвично тихо. Веселина постійно завмирає й прислухається, але чує лише вітер, який ніби й сам намагається не шуміти.

Сховавшись за закляттям, що приховує магічну присутність, їй залишалося лише одне — самій не тривожити ліс зайвим звуком.

Майже навприсядки, не зважаючи на перешкоди й зазираючи під кожен кущ, Веселина просувалася вперед. Раптом вона відчула, як вітер відступив, а навколо стало трохи тепліше.

Дозволивши собі на мить розслабитися, вона підвелася — і серце її завмерло.

Під старим деревом, чиї гілки наполовину стояли голими, а решту ледве прикривало листя, сидів хлопець. Він схрестив ноги й щось крутив у руках, ніби зовсім не помічаючи світу довкола. Наче справжній лісовий привид.

Перша думка — чудовисько. І він один. Але мори не ходять поодинці. Приманка?

Веселина миттєво змусила вогник згаснути — хоча його світло й так ледве торкалося юнака — і відступила назад, не знаючи, на що сподіватися. І раптом пролунав тріск, що в цій тиші прозвучав майже як удар грому.

Вона наступила на сухе листя.

Заплющивши очі, Веселина вже розпрощалася з життям. У голові — нічого, лише темрява й єдине бажання: щоб усе скінчилося якнайшвидше.

Вона затримала подих — але нічого не сталося. Чому?

Обережно розплющивши очі, вона помітила, що хлопець і далі сидить так само незворушно, не звертаючи жодної уваги на довколишній світ.

А навколо — порожня темрява.

Це здалося дивним. Та перевіряти, чи це вдача, чи подарунок долі, дівчина не наважилася. Вона зробила ще один крок назад, збираючись якнайшвидше піти.

І в цю мить щось змінилося.

Хлопець підняв голову й різко глянув у її бік. Ще мить — і він підскочив, наче вжалений, притиснувшись спиною до дерева.

Від страху Веселина випустила кошик і різко виставила руку вперед, спрямовуючи її на хлопця. Вона вже почала читати закляття, знаючи, як він ось-ось впаде, корчячись від болю. Очі її шукали знайомого жаху: сяйва жовтих очей, потворної сутності під людською подобою…

Вона майже завершила.

Але перед нею був лише хлопець — наляканий до півсмерті.

Мор не став би чекати. Він би вже напав. А якби це була приманка — чи встигла б вона взагалі вимовити бодай слово?

І раптом хлопець тремтячим голосом спитав:

— Ти хто?

Веселина знітилася. Вона швидко нахилилася, підхопила кошик, уже збираючись піти — але зупинилася.

Цікавість узяла гору.

Хто він? І що робить тут сам? Якщо він заблукав… зустріне чудовиськ — не виживе. І якщо він сам не чудовисько, чому людина заблукала так далеко? До найближчого села майже день пішки, не кажучи про те, що навіть мисливці ніччю не блукають.

Побачивши, як дівчина збирається піти, хлопець видихнув і відступив від дерева. У голові майнула лише одна думка: як він міг її прогавити?

Та щойно вона зупинилася й обернулася, він знову притиснувся до стовбура.

Це був не стільки страх, скільки нерозуміння. Що саме відбувається? Невже він дозволив собі бути настільки необачним? Безсмертя і невразливість притупили його інстинкти самозбереження?

Він не відчував жодної магії. Але й на звичайну дівчину вона не була схожа.

Він мав би почути, як хтось наближається. Але не почув.

А може… просто не надав значення.

— Ніхто, — відповіла дівчина. — А ти? Що забув тут?

У лісі й без того було темно. Без вогника — майже нічого не видно. Веселина ледве розрізняла силует незнайомця. Але навіть якщо він людина, викликати світло — небезпечно. Люди ненавидять відьом не менше, ніж морів.

І, по правді, саме завдяки морам це й сталося.

Ще не так давно до магії не ставилися з такою ворожістю. Морів, звісно, теж не любили — але тепер їм значно легше ховатися серед смертних. І хто віддасть наказ убити мора, якщо самі вершини влади вже зайняті ними… або їхніми маріонетками?

— Напевно, заблукав… — невпевнено відповів хлопець. — Мене звати Стьєрель.

Незвичне ім’я для цих місць. І так легко представився. Мандрівник?

— В сенсі — напевно? Ти що, не знаєш, заблукав чи ні? — спитала дівчина.

Можливо, не варто було взагалі говорити з незнайомцем. Але вона вже почала.

Стьєрель усміхнувся, хоча Веселина цього й не побачила. Нехай вона й трималася впевнено — і, без сумніву, була сміливою — він чув, як швидко б’ється її серце, як напружено вона стоїть, ніби вростає ногами в землю. Здавалося, варто йому зробити різкий рух — і вона зірветься, тікаючи, куди доведеться.

Стьєрель — мор.

І вночі він має значно більшу перевагу, ніж будь-хто інший. Щоб орієнтуватися в темряві, світло йому не потрібне. На відміну від Веселини, він чітко бачив її каштанове волосся, зелено-карі очі, сіру сукню. І міг без зусиль рахувати вдихи, які вона робила своїм пришвидшеним диханням.

— Взагалі я… вже бував у цьому лісі кілька років тому. До того, як стемніло, мені здавалося, що я знаю, де я. Але тепер… не впевнений, — відповів хлопець і зробив крок уперед.

Почувши, як під ногами Стьєреля зашелестіла трава і зрушила тінь, Веселина одразу відступила назад і насторожено завмерла.

Будь цей хлопець чудовиськом — він би не заблукав. І точно не стояв би тут, розмовляючи з нею.