Нічний Автобус

Легка містична історія на ніч, написана за мотивами жарту подруги :)

Кого не спитай із завсідників громадського транспорту, тобі скажуть, що на останній рейс міських маршруток та автобусів сідати не варто: ним зазвичай їздять всілякі залежні, навіжені і різного роду волоцюги, котрі, на відміну від звичайних людей, тягнуть зі шляхом додому до останнього. Опинитися з кимсь таким в одному салоні - задоволення, ясна річ, сумнівне, тож часом краще вже просто побрести пішки, якщо відстань дозволяє.

Матвій ніколи не мав звички тягнути з дорогою додому до останнього, проте того вечора прикрий випадок змусив його затриматися на роботі. Це ж треба, аби саме в цей день капосна батарея в кімнаті з опудалами почала протікати, а він був останнім працівником, що лишився в музеї!

На щастя, юнак встиг вчасно помітити поломку і навіть врятувати від подальшого гниття велетенського таксидермічного кабана, котрий стояв найближче до триклятої батареї. Лісовий свинтус тільки трохи промочив копита, а тоді був перенесений до сусідньої кімнатчини - виставки кількох камінчиків, яка носила гордий титул “зали з мінералами”.

Поки Матвій намагався визначити, у чому саме проблема, а тоді розбирав батарею, чистив прокладку і витирав воду з підлоги, минуло кілька годин. Була вже майже сьома, коли він стрімголов мчав на зупинку міжміського транспорту. Останній автобус до Житомира за графіком прибував о сьомій двадцять, однак на ділі міг приїхати і на чверть години раніше, тому хлопець боявся спізнитися.

Зупинка виявилася порожньою. Вона була єдиним ясним острівцем посеред океану мороку та снігу, у якому потопала окраїна Маківки. Тьмяний тонконогий ліхтар, що стримів поблизу, скупо частував її своїм ріденьким, хистким світлом.

Юнак сперся спиною на його стовп, запалив сигарету і став чекати, втупившись у телефон. Зарядки на акумуляторі лишилося на хвилин п’ять активного користування, адже всю її він необачно витратив, листаючи соцмережі - відвідувачів у музеї сьогодні майже не було. Сигарета також була останньою з пачки. До того ж, кусючий мороз уже почав діймати розпашіле від бігу тіло, а бісовий автобус і не думав приїжджати.

Матвій зітхнув. Телефон вимкнувся, тож він заблокував його і поклав до кишені, заледве ворушачи закоцюблими пальцями, а тоді іще раз вдихнув гіркий дим на повні груди. Юнак відвів сигарету, заплющив очі і повільно випустив дим із рота, насолоджуючись солодкими крихтами тепла, котрі дарував його задубілому організму нікотин. Сигарета скоротилася вже майже наполовину, тож скоро цей блаженний ефект скінчиться.

А чи приїде той автобус взагалі? Взимку останні рейси часто відміняють через негоду і відсутність пасажирів. Де ж йому тоді ночувати? Друзів у Маківці, в яких можна було б лишитися, у хлопця не було. Доведеться повертатися до музею. Холодний і сирий, а все ж який-не-який прихисток. Однак спати там, звісно, ніде. Хіба на лавці в передпокої…

Матвій тяжко зітхнув.

Аж раптом він почув поспішні кроки від яких тонка кірка льоду на тротуарі гучно хрустіла. Перш ніж юнак встиг розплющити очі, аби поглянути, кого ще привів на зупинку морозний вечір, просто біля його правого вуха долинув дзвінкий та чистий голос, що міг належати лиш жінці середніх літ:

- А давно був останній автобус?

- Я не… - почав, було, відповідати Матвій, різко повернувши голову в бік співрозмовниці… І закляк. Неслухняні від подиву пальці впустили в сніг залишки сигарети.

Зупинка лишалася порожньою.

Хлопець розгублено роззирнувся. Жінки, що задала питання, ніде не було, а від навколишньої тиші аж дзвеніло у вухах.

Матвій опустив погляд на землю. Чи ці ребристі сліди від підошов черевиків були на снігу поруч із ним від самого його приходу сюди? Він не пам’ятав. Не звернув уваги, та… Не могли ж вони з’явитися щойно! Чи, може, перехожа десь сховалася… Але де і як встигла це зробити так швидко? Та й навіщо їй взагалі таким займатися?

Пересмикнувши плечима чи то від холоду, чи то від чогось іншого, Матвій колом обійшов зупинку, а також оглянув дерева по обидва боки від неї, але там також нікого не виявилося. Звісно, у такій темряві він міг і не помітити зачаєної людської постаті, але хлопець чомусь був твердо переконаний, що поруч дійсно не було ні душі. 

Тремтячими пальцями він несвідомо повторив той улюблений жест свого діда, із якого часто реготав у дитинстві, будучи сином людей далеких від релігії: з’єднавши три пальці правиці, спершу торкнувся ними чола, тоді - живота, а за ними - правого і лівого плечей по черзі.

Матвій гаряче переконував себе, що нічого надзвичайного не сталося, проте після цього жесту йому стало трохи спокійніше. Урешті, людей на зупинці немає, а якщо та жінка й досі поруч, то загалом чхати, що подумає про нього особа, схильна до таких безглуздих дурощів. 

Іще раз роззирнувшись і переконавшись, що він досі сам-один на зупинці, юнак нервово облизав губи.

“Благаю, приїдь, чортопхайка іражава!” - подумки заблагав він.

Немов почувши його молитви, з-за рогу вигулькнув автобус. Він був великий, із облущеною чорною фарбою на прямокутних стінах і запиленими потрісканими вікнами. Матвій мусив визнати, що навіть як для типового мезозойського брухту, на якому він зазвичай їздив додому, цей екземпляр виглядав надто жалюгідно. Та вибору в хлопця однаково не було.

Він зиркнув на переднє скло, шукаючи поглядом табличку “Житомир”, проте тієї на місці не виявилося. На склі взагалі не було жодної таблички з назвою пункту призначення. Серце юнака збентежено гепнуло об груди.

Дочекавшись, поки автобус зупиниться і водій відчинить двері, Матвій поспішно ступив кілька кроків по сходах переднього входу.

- Їдете до Житомира? - спитав він у водія.

То був чоловік дещо старший середнього віку. Круглолиций і огрядний, як барило, у м’ятому та вицвілому старомодному картузі і шкіряній курці, вимащеній якимось болотом, він виглядав дуже неохайно. Від нього несло перегаром і ще якимсь дуже неприємним солодкуватим запахом.