Нічна вода

Лялька

Жила колись дуже гарна лялька,
Та самотність була їй мов гойдалка.
Не було поруч із нею нікого —
Лиш тиша холодна й чекання довгого.

Померла бідна від тиші німої,
Не знаючи ласки любові живої.
Довго страждала та ніжна краса,
Та сліз її не помічали серця.

І лялька молилась до Бога в журбі —
Хоч день подаруй мені в світлій судьбі,
Хоч мить відчути тепло і любов,
Щоб серце забилось живіше знов.

Та Бог не почув тих тихих молитов…
І глянув на ляльку жорстокий чоловік,
Забрав її в дім, де страждання й морок,
Де радість зникала за кожен крок.

Надів на неї красиве вбрання,
Поставив на полицю — мов без життя.
І скоро забув про її існування,
Лиш зрідка згадував — без співчування.

Дивився на неї, коли це потрібно,
Або показати комусь було вигідно.
Та лялька наївна вірила знов —
У кожному погляді бачила любов.

Та в тих очах жила лиш пожадливість,
І хижо сміялась людська справедливість.
І раптом збагнула вона в тишині —
Що життя проминає десь осторонь їй.

І все ж нікому вона не потрібна,
Лиш самотність — подруга вірна і гідна.
Вона не брехала, не зраджувала ніколи,
Та правда ця стала гіркішою болю.

І серце її тихо згасло в пітьмі…
Померла та лялька в холодній журбі.

Подобається

#549 в Різне
#56 в Поезія
#463 в Молодіжна проза

Відредаговано: 04.03.2026