- Зірка впала!
- Я бачу.
- Не бачиш! Уважно будь. Добре придивись.
- Дивлюсь.
- Не дивишся!
- Не віриш?
- Вірю... Але своїм очам більше вірю.
- А лікарю?
- Якому лікарю?
- Офтальмологу. Де твої окуляри?
- Які окуляри? Не відволікай! На небо дивись!
- Та дивлюсь.
...
- Он там Велика Ведметиця, а правіше - Касіопея!
- А маленька де?
- Хто маленька?
- Ведмедиця.
- Десь є. Шукай.
...
- Знайшов?
- Ще ні.
- Знайдеш - мені покажеш.
- Добре.
...
- Погано.
- Щось із самопочуттям?
- Видно погано. Оооон ту маленьку зірочку в центрі Ведмедиці.
- Великої?
- Середньої.
- Не дурій! Бачиш ще щось?
- Бачу. Полоски навколо цятки бачу.
- Може то Сатурн?
- Може... Але я схильний вважати, що то твоє волосся в мене на обличчі?
- Вибач.
- Підстрижися.
- Думаєш? А як?
- Нуу, моя зачіска тобі подобається?
- Знову за своє! На небо краще дивись. О! Знову зірка впала! Бачив?!
- Бачив-бачив.
- Точно?
- Та точно.
- А що ти загадав?
- Е ні...
- Ну скажи!
- Загадав, щоб ти спокійно полежала.
- А я неспокійно лежу?
- Ну от.
- Що от?
- Не збудеться.
- Навіщо ти!
- Жартую. А ти що загадала?
- А загадала!
- Невже не скажеш? Мені? А я ж такий хороший.
- Я подумаю! Далі дивись.
...
- Ти помітив, що коли довго дивитися в одну точку, то здається ніби все на небі пливе! Космос рухається!
- Це ми рухаємось, фантазерка моя.
- Чому ж - ми лежимо! Ха-ха
- А й справді! Глянь! Пливе і все на тому! О ні! Обережно!
- Що трапилось?
- Та зірка пливе прямо на нас!
- О ні!
- О ні!
- Яке коротке життя. Отак і помремо, не закінчивши початого, від велетенської розжареної кулі, що несеться прямо на нас.
- Печально. За хвилину ми перетворимося на космічний попіл.
- Саме так.
- Поплачмо.
...
- Хахаха!
...
- Нострадамус.
- А?
- Ти ще не спиш?
- Ще ні.
- А як ти думаєш, інопланетяни існують?
- Ага.
- Вони мали б бути розумніші від людей. Круто напевно. Як гадаєш, чому ми з ними ще жодного разу не зустрілися? Наука йде вперед, а космос для нас все ще табу.
...
- Агов!
- Я не сплю!
- Я чую як ти не спиш. То що думаєш?
- Що думаю?
- Чому ми не контактуємо з вищими расами?
- Як то не контактуємо? Я твоїй мамі тільки вчора телефонував.
- Я не про те! Я про вищий розум. Космічний.
- А! Ну тут все просто, він же вищий. Ну, тобто розум.
- Звичайно.
- Тому й не контактуємо. Вони мають клепку до людей не лізти.
- От завжди ти так! А я серйозно.
- Серйозно, кажеш?
- Ага...
- Ну що ж, існує така теорія, ну як "теорія", коротше кажучи - ефект темного лісу. Сенс у тому, що всі мешканці лісу хочуть вижити і як тільки знаходять у ньому когось іще, намагаються швиденько знищити. То щоб уникнути таких казусів матриця Всесвіту запрограмована приховати одних мешканців від інших.
- А що буде, коли нас все ж знають інопланетяни? Чи ми їх?
- Буде великий бум. Можу деталізувати.
- Не треба! То страшне на ніч!
- Ага.
...
- Чуєш?
...
- Ти знов спиш?!
- Хто б міг!
- Доволі. Слухай..
- Мг.
- Тільки слухай!
- Мг..
- Так от, ти сказав "матриця".
- Мгг.
- Ти думаєш ми всі боти у грі?
- Мггг.
- І все запрограмовано кимось розумнішим?
- Ймовірно.
- Що, справді все-все?
- Мг.
- І трава? І небо? І зорі? І ми з тобою?
- Мг.
- Ти спиш?
- Хто спить?