Чорне кошеня

Маленькому кошеняті не спалося. Мама кішка давно посапувала, поклавши голову на лапки, а малюку все ніяк не вдалося поринути у сновидіння.

Коробка була теплою та зручною, а подушка на якій лежали, м’якою. Кошеня, поївши теплого молока, яким пригостили місцеві, мав би солодко муркотіти, радіючи життю.

Заснути не дозволяла гірка образа та тривога. Котеняті  вже пішов другий місяць, а його досі ніхто не забрав. Мама кішка привела чотирьох котенят, і сьогодні остання сестричка знайшла собі добрих власників.

Найобразливішим було те, що коли люди підходили до коробки, мама намагалася приховати єдиного синочка. Виставляла напоказ трьох сестричок, показуючи, які вони гарненькі: біленькі наче сніг та із жовтими очима, як розплавлене золото.

Може мама ховала останнє народжене кошеня, тому що він єдиний виявився чорного кольору? Людям притаманні забобони, що чорні коти приносять нещастя. Тому його і брати ніхто не хотів.

Що тепер робити? Добігав кінця другий місяць осені, ставало холодніше. Ще трохи підросте і мама його покине. Чи здатен пережити зиму? Дорослого кота точно ніхто не захоче для себе.

Кошеня вирішило не чекати, доки мама прожене. Доведе, що дорослий та сам піде! От прямо зараз, серед ночі! Будуть шукати та запізно. Він стане самостійним і не потрібен ніякий хазяїн.

Чорниш рішуче вистрибнув із коробки, перевіривши чи не прокинулася мама. Як тільки опинився за межами маленького дому, швидко побіг уперед, щоб не передумати.

Перші півгодини, малюк біг бадьоро, захоплюючись власною сміливістю та рішучістю. Проте, коли опинився за межею невеликого містечка, зрозумів, що навіть не визначився із тим, куди саме збирався. Озирнувся, але не упізнав місцевості, адже ніколи раніше не покидав коробку на велику відстань. Якщо і вибирався, то тільки у супроводі мами…

Година була пізня, не світився жоден ліхтар. Перед кошеням, височів невеликий ліс, який для маленької істоти означав цілий світ. Страшний світ…

Десь заухала сова, пролетів нічний птах. Місяць, зійшовши у чистому небі, освітлював дорогу зухвалому малюку, який вже почав втрачати власну сміливість. Навіть не думав, що життя, поза коробкою таке небезпечне, а світ настільки великий. Мама розповідала йому, що навіть за лісом світ продовжується, але малюку було важко це уявити.

Сова, що ухала десь здалеку, раптом видала себе, зашурхотівши крилами над маленьким звірятком. Кошена затремтіло та кинулося уперед до стіни лісу. Неймовірними зусиллями сховалося у траві, не дозволивши хижаку себе запримітити. Тепер вже дійсно стало страшно…

Кошеня хотіло повернутися до коробки, пірнути під теплий мамин бік. Проте пробігши кілька метрів, нещасний малюк зрозумів, що заблукав. Навіть не уявляв в яку сторону йти, щоб потрапити у містечко.

Раптом побачив світло, що мерехтіло, наче свічка, запалена кимось дбайливим. Кошеня, зрадівши, помчало на те світло, але підбігши, трохи не задрало догори лапками від страху.

Гарбуз! Великий гарбуз із великими очними впадинами та вишкіреним оскалом. Зловісно дивився на кошеня, не приховуючи глузливого вигляду. Кошеня озирнулося і побачило такого самого гарбузового монстра, а поряд ще одного… їх тут було безліч, вони наче оточили загублене маля.

Кошеня почало плакати. Тихо та безпорадно. Хотілося, що почули, але хто почує тут? Біля стіни лісу, де діються такі моторошні та дивні речі.

- Малий? - почулося позаду нього.

Кошеня стрибнуло назад, потім обернулося, випускаючи кігтики. Треба себе захищати, а він хижак, тому не дозволить скривдити себе безкарно.

Перед ним сидів, облизуючи вуса, великий та вгодований кіт. Блискаючи зеленими очима, доброзичливо дивився на кошеня.

- Як ти сюди потрапив, малий? - спитав кіт.

- Прогулятися вирішив, - щиро зізнався котик, - але заблукав.

Вже не згадував того, що бажав піти з дому. Тому що більше за все бажав повернутися.

- Яке твоє ім’я? - спитав кіт, - мене, до речі, Янгом звуть.

Кошеня здивовано подивився на пухнастого співрозмовника. Вперше чув, щоб кота так називали. Той, помітивши здивування малого, підморгнув.

- Це вона мене так назвала. Любить все незвичайне. То як тебе звуть?

- У мене немає імені, - тихо відповіло кошеня, - не знайшов ще господаря. І певне не знайду…

Голос маленького котика звучав із сумом. Дорослий кіт підійшовши до нього, лизнув  між вухами.

- Знайдеш, - упевнено промовив він, - трошки ще почекай. Все гаразд у тебе буде.

- Де твоя хазяйка? - спитало кошеня.

- Святкує, - коротко відповів Янг, - вже скоро настане перше листопада, до півночі зовсім трошки. Скоро треба бути йти.

- Ти залишиш мене самого? - злякано спитало кошеня, - не треба. Я боюся. Дуже боюся.

Дорослий кіт дивився на кошеня із жалістю. Більше за все, хотілося заспокоїти маленьке безпорадне створіння, що так невдало заблукало.

Неподалік від обох тваринок, почувся шелест трави, до них хтось наближався. Кіт обернувся та кинувся до дівчини у довгій, чорній сукні. Почав ластитися біля її ніг, а дівчина у відповідь присіла перед улюбленцем навпочіпки.