1.

Нічна елегія людини, яка забула ключі від квартири.
Цієї восени прийшла надзвичайно дивна платіжка за газ, але С. не здивувався, а покірно склав її і положив у карман. На наступний день С. заплативши за свою квартиру, водночас рахуючи мізерні гроші, які залишились у нього в гаманці, він зайшов по дорозі додому в магазин, де завжди була свіжа випічка.
-Як завжди? – запитала його товстенька продавчиня з фіолетовим волоссям, яке виглядувало з під її робочої шапочки.
-Авжеж.
Вона просунула пакет-маєчку, у якому було три булочки і плетенка. Він витягнув гаманець, перебрпв пальцями чотири купюри і одну з них дав їй.
-Дрібніших немає? – з голосом втомленим і водночас байдужим сказала продавчиня.
-Нема. – С. стряхнув гаманець.
Він витягнув одну булочку і по дорозі їв, повільно пережовуючи. Уже темніло, маленький мороз створював ілюзію зими, без снігу зима виглядає завше жалюгідно.
Він зайшов у свій під'їзд, консьєржка баба Валя, як її звали мешканці будинку, сиділа в окулярах і читала газету, однією рукою тримаючи газету, а іншою наминаючи салат олів'є.
-Добрий вечір, що там, аніякої почти не приходило?
Вона опустила окуляри трішки нижче і, уважно придивившсь хто це до неї говорить, відповіла.
-Добрий вечір, тааак 504 квартира, зараз подивлюсь, - вона встала і почала нишпорти у своїх ящичках. – Ні, нічого.
С. прикро усміхнувся:
-Ну що ж, смачного.
-Дякую.
“Та за що” – про себе сказав С. І підійшов до ліфту, дверцята відкривались автоматично, що придавало цьому ліфтові хоча би якоїсь вихованості, порівняно з консьєржкою, яка через свій вік і втому дає зауваження усім, навіть старшим за себе. Кнопка “п’ять” натиснута, ліфт почав свій рух догори, С. розщібнув свою куртку, було досить тепло. Вийшовши з ліфту, він направився до дверей своєї квартири. Тут неочікувано він виявив, що ключей немає, з острахом в очах С. нишпорив швидкими рухами по карманах куртки знову і знову, і знову. Втративши надію, він промовив “Дідько!”, надумав поїхати уних і запитатись у баби Валі чи у неї немає запасних.
-Як це загубив? – відповіла баба Валя, чавкаючи. – А ну, подивись уважно, ох же ви і розятпи, покоління ні до чого, чесне слово!
-Та немає, уже всюди дивився.
-А може ти в магазині загубив, коли гаманець витягував?!
-Та ні, точно ні. – С. одразу згадав, що ключі він завжди тримає у куртці, а точніше у правому кармані.
-Ну точно розтяпи, нічого іще сказати, чекай, зараз подивлюсь, можливо мама твоя залишила мені.
-Може й так, буду дуже вдячний.
Поки вона шукала у себе на стіні потрібний цому ключ, С. витягнув свій смартфон і поглянув на прогноз погоди, але прогноз виявився більше ніж очевидним – в грудні снігу не буде, а 31 грудня так точно.
-Ось, знайшла! – вигукнула баба Валя, тримаючи у двох пальцях ключі і єхидно усміхаючись.
-Дууже вдячний, спасибі вам велике. – обнадійливо сказав С, але покласти їх перед ним вона не квапилась.
-Ну що, що мені за те буде, а?
-Ну баба Валя, ну що я можу запропонувати? О, може булочку хочете, свіжі, одна з маком, а дві інших з яблучним варенням.
-Та жарутую я, синку, нічого мені не потрібно, але зауваж, що якщо ці загубиш то точно не ввійдеш до квартири, затям, розтяпо, на, тримай.
Баба Валя віддала йому ключ, він знову підійшов до ліфту, знову двері відчинились автоматично, натиснув кнопку з цифрою “п’ять”, ліфт знову його підніс догори. С. відчинив двері, ввмікнув світло, у квартирі було так тепло і тихо, що усе занепокоєння, що чатувало десь у закавулках душі зникло, а втома і комфорт дали верх, але цей стан не продовжувався довго. Тільки-но, таке довгоочікуване, тепло зігріло його тіло повністю, С. властиво відчув запах буденності, який нахлинув потоком одноманітних видів рідної квартири. С. поставив чайник, взяв кружку з верхньої полички, повністю білу, насипав заварку чорного чаю, зовсім на око, так само двома пальцями, як і баба Валя, яка тримала таким рухом ключі. Зайшов у ванну кімнату, ввімкнув світло, відкрив кран з тепло водою, намилив руки, поглянув на лице і намилив його, вмився, витер обличчя і руки, вимкнув світло, вийшов.
Пішов у свою простору кімнату, яка вже такою йому не здавалась, натиснув кнопку на комп'ютері, яскраві полоси, які обрамленні на блокові, засвітлись синім світлом, одразу і засвітився монітор, вікно “Віндоувсу”, пару секунд і одразу робочий стіл. Взяв до рук мишку, ввмікнув браузер, вкладка “Ютуб”. Неочікувано засвистів чайник, С. пішов на кухню і залив кружку з чаєм кип'ятком, дав дві ложки цукру, сильно помішав та поніс до своєї кімнати, світло у якій так і не вмикав, адже яскравість монітору придавала кімнаті певний віддітнок кругозору. Задзвонив телефон, він підняв слухавку і одразу почув голос свого друга:
-Привіт, як ти там, живий?
-Та живіше не буває, відпустка, сиджу за комп'ютером, а що хотів? До речі, привіт.
-Та так, дзвонив, просто у Ю. післязавтра день народження, не знаю що їй подарувати.
-Чому ти собі голову мозолиш? Купи троянди і все, але багато троянд, якщо не збираєшся нічого додавати до них.
-Та ну, вони дорогі, ромашки якісь чи тюльпани.
С. помішуючи машинально чай, забув скільки коштують зараз квіти.
-Просто дивись по своєму гаманцю.
-Та що там дивитись?! Якщо ро ньому дивитись і довго глядіти на ці “копійки”, то я нічого і не куплю, зараз ціни ого-го які.
-Ой не кажи, я сьогодні за газ заплатив, не сип сіль на рану.
-Добре, куплю якісь квіти, а ти що даруватимеш?
-Хех, а ти думаєш мене хтось кликав?
*Сім секунд мовчання і перешіптування по тій стороні слухавки*
-А що, ні? Та ну, не вірю, не може такого бути, можливо, вона помилилась, іще запросить я думаю.
-Ай все, гнила тема, іще щось хотів?
-Та ні, здається. А, чекай-но, завтра вийдеш прогулятись?
-Не знаю.
-Точно не знаєш?
-Неа.
-Ну як знаєш, бувай.
С. натиснув на червону велику кнопку. “Все ти до біса знаєш, придурок” – промовив він і дістав булочку з пакету. За вікном неочікувано почав падати сніг, С. це одразу замітив і почав вдивлятись за вікно, поглянув на свій рідний двір, у небо, потім у далечину, яка майоріла світлом від ліхтарів. “Чудесно” – сьорбнув чаю. Він відчув простий людський відчай, який нічим особливим не відрізнявся, це саме той відчай, який не спричинений стражданнями і не провокує на страждання, це скоріш за все звичайний сум, загорнутий у посиденьки на самоті. “Невже я чекаю цього новорчіного настрою як у дитинстві?” – запитав сам себе С., і одразу дав собі відповідь, звісно ж чекає. Чекає так само як у дитинстві, коли він зовсім малий сидів біля мами, яка красивими жіночими руками одягала гірлянду на тоді іще пластикову ялинку, коли С. подавав іграшки, інколи помилявся, але його мама з притаманною ніжністю повторювала яку саме іграшку їй треба, і малий С. неодмінно давав їй ту. Коли мама закінчила прикрашати ялинку вона підіймала з підлоги фартух, який зняла, щоб їй було зручніше, одягала його і йшла на кухню, перед тим вимкнувши світло у вітальні. С. довго сидів біля ялинки і вдивлявся як по черзі мерехтять вогники, переливаючись з одного кольору на інший, створюючи різнокольорові візерунки, які так тішили його маленьке серце. Реклама “Кока-Коли” назавжди закарбувалась у пам'ять, як основний атрибут новорічного настрою, не менше ніж сніг чи ялинка. З року в рік так нічого і не змінювалось, очікування Нового Року ставало уже традицією, яка неодмінно придавала радість, вселяла надію на щось чарівне і казкове. Не було нічого кращого, аніж у зимовий вечір, коли за вікном падав великий лапастий сніг, сидіти біля ялинки і просто вдивлятись в неї, як у щось дійсно казкове. Його батько працював електриком на заводі він завжди приходив у сьомій вечора, С. до цього часу пам'ятає, як у них стояв старий телевізор, пульта до якого не було, і відгуки “Перемикни таткові канал на третій” – були справжнім наказом, який так не охотно хотів виконувати С. Але все одно, це не паклюжило всього настрою, а тільки додавало в пам'ять С. Нові деталі, які перетворювались водночас на традицію, затишок, дитинство.
Коли С. уже закінчував школу, то Новий Рік він цже справляв не вдома і це здавалось йому абсолютно нормальним, але навіть там де він святкував завжди стояла ялинка, були гірлянди, уже стали красивішими іграшки, більш блискучішими, їх можна було не боятись розбити і поранитись склом, з якого були зроблені майже усі радянські іграшки. Неодмінно вертаючись додому, стоячи на порозі, він з прихожої бачив ялинку, яку приніс і прикрасив уже сам, але не для себе, адже майже кожних останніх два роки і цбого також, він святкував не удома. С. Скоріш підтримував традицію, він дбав про атмосферу, загартовував звичку, а звичка створювати атмосферу – це дивовижна якість, яка скоріш притаманна жінкам, але у чоловіків цінується більше. Тепер мама з татом сиділи на новенькій канапі, хтось з них тримав у руках пульт від новенького телевізора, інколи сварились з жартівливим тоном, який канал краще дивитись, але чомусь завжди перемагала його мама. У куті стояла прикрашена ялинка, яка давала запах хвої, це було іще дивовижніше ніж в дитинстві.
С. швидко перемістився з вікна до свого столу і в голову йому прийшла неочікувана думка – купити собі ялинку, але через секунду цей запал пропав і він передумав, відклавшви телефон, С. чим швидше допив чай і ліг спати.
2.
Наступний день зробив подарунок усім людям, які жили у цьому дивовжному місті, а саме відсутністю снігу і болотом, яке утворилось від його таяння, прикрашаючи і так моветонні пейзажі багатоповерхівок у наратив безмежного суму, де головними героями були люди, які перескакували бруд вживаючи нецензурщину з лицем каторжника, як і С., який направлявся у пошуках дешевих гірлянд, обшукуючи майже усі закаулки свого району де знаходяться магазини. Один такий він знайшов. Він називався “Вогник”, там продавали піротехніку і усі необхідні речі для святкових днів, починаючи з безглуздих відкриток і статуеток, закінчуючи маленькими штучними ялинками і феєрверками. За прилавком йому усміхнлось ніжне дівоче лице, чарівна посмішка цієї молоденької продавчині для нього нічого не означала, всього лиш дешева формальність. С. зняв свою чорну шапку, поправив волосся і запитався у неї з такою ж фальшивою посмішкою чи є у них гірлянди. Вона йому принесла чотири різних коробки, зазвичай, як це буває у сучасному світі, найдешевше – завжди китайське, до чого і приглядався С., ті що турецькі були дорожчі у два рази, вітчизняні у півтора, а китайські взагалі копійки. С. вийняв свій і так майже пустий гаманець, дав дві купюри, купуючи одразу дві пачки, загалом вийшло 6 метрів. “Думаю хватить” – подумав С., беручи у руки пакет з тими гірляндами. Щиро дякуючи, він вийшов на вулицю, з не найгіршим настроєм у світі, але відчував своє почуття надлишкової мізерності. По дорозі додому він зайшов у той самий магазин, де продавчиня з фіолетовим волоссям знову усміхнулась і сказала йому:
-Як завжди?
-Цього разу ні. – С. відчув свою перевагу. – Вінстон сині, і пляшку пива найдешевшого.
-А булочки що ні? – грізно і втомлено запитала вона несучи до нього пиво.
-Цього разу ні.
-Краще випічку свіженьку їсти чим цю бадягу пити. – з ноткою огиди зауважила вона.
-Дякую за зауваження, до побачення.
-Бувайте.
“Залишатись бідним і не злим це ціле мистецтво” – подумав С., направляючись у сторону свого будинку. С. давно не придивлявся до заржавілих дитячих качель і цілого майданичку, його дитинство як і облізла фарба – канула в Лету, з цим не важко змиритись, здавалось би, так думав С., важче віднайти сил не думати про дитинство. Баба Валя сиділа у своїй кімнатці і пристально вдивлялась у телевізор, час від часу поправляючи окуляри, прихід С. її не здивував, адже він якщо кудись йшов, то неодмінно швидко поиходив.
-Доброго дня, що там, почта є?
-Доброго, - промовила вона, не відволікаючись від екрану. – Для всіх є, а для тебе здається ні, я спеціально поглянула тому що знала – ось точно запитаєш. Йди з Богом.
-Яка ви сьогодні привітна, баб Валь.
-Все, йди-йди, синку, тут в мене новини, як буде почта то скажу.
-Ну і на тому дякую. – С. витиснув останні ноти хорошого настрою і надії.
Він зняв шапку, наблизився жо ліфту, двері як завжди відчинились, як завжди він натиснув “п’ятірку”, як завжди ліфт його швидко підійняв догори, він витягнув ключ з правого карману куртки, який лежав би самотньо, якщо б не пачка синього Вінстону. Ключ в замок, два повороти наліво, тихеньке поскрипування і двері відчинені. Знову світло, знову С. пішов на кухню і поставив чайник, взяв уже жовту кружку, всипав чай на око, пішов у ванну, вимив руки і лице, зайшов у свою кімнату і тими ж рухами ввімкнув комп'ютер. Тільки за вікном було світло, а не темрява. Він поглянув на годинник, який показував о пів на третю, задзвонив телефон, він знову підійняв слухавку, сидячи у кріслі.
-Привіт.
-О, привіт, неочікувано.
-Хах, ну так, - по тій стороні хтось зсміявся. – вийдеш сьогодні?
-Та ні, не горю бажанням, я уже був на вулиці, там повсюду бруд і вода.
-А ми збираємось у більярд, ходімо з нами, ну давай.
-Я відмовлюсь, вибачай, настрою немає.
-Ну як хочеш, слухай, в мене завтра…
С. Швидко вибив і швирнув телефон собі на ліжко, яке знаходилось позаду нього.
-Знаю-знаю, завтра у тебе день народження і ти запрошуєш в останній день, як благородно. – промовив він до себе. – Так, де моє пиво, до біса чай.
Він відкрив пиво запальничкою, кришечка вистрілила в стелю і відбилась на столі. Зробив три глотка і відставив, занадто гіркий смак дешевого пива змусив його корчити гримасу.
Після двох годин гаяння часу на інтернет і пиво, яке він випив за п'ятнадцять хвилини, хтось неочікувано постукав в двері. С. здивувався, адже в двері стукають зазвичай цигани або люди, які продають всілякий безлад, на край Свідки Єгови. Вн подивився у вічко, але побачив сього лиш суцільну темряву. С. відчинив двері, це був Р.
-Здоров, друже, що ж ти трубку кидаєш? – не зовсім привітливо почав гість. С. його впустив на поріг і зачинив двері, тримаючи руки в карманах.
-Ти про що? – ввмікнув дурня С.
-Я, а про шо ж іще, до тебе Ю. дзвонила, вона тебе запросити хотіла на день народження, а ти вибив, щось не так? Ти скажи, я їм все скажу.
-Ах, я випадково, вибачайте.
-Нуу, якщо випадково, то рахуй, що ти запрошений. – усміхнувся Р.
-Ні-ні, я не піду на її день народження, вибачайте, друзі мої. Слухай, ти чаю хочеш?
-Еммм, та ні, не хочу. Стоп чому ти відмовляєшся, розкажи що сталось?
-Нічого не сталось, я ж кажу, чаю хочеш?
-Та відстань ти від мене з тим чаєм, я в тебе нормально хочу розпитати як і друга, що і до чого, і взагалі, тілько-но у тебе відпустка то ти одразу дивакуватий стаєш. Нічого не розумію.
-Ага, значить чаю не хочеш, ну добре. Нічого не сталось, не переживай, не хочу просто бути таким чином присутнім на день народженні.
-Може ти когось образив або тебе, хм, тут точно щось не так, але ти точно не розколишся.
-Кажу тобі, нічого не сталось.
-Ми тут думаємо, що ти кришою поїхав, Рижий вже третю дівчину має за тиждень, а Патрон влаштувався на якусь фірму, його батько влашутвав.
-Я радий за них. – з байдужістю відповів С. – Слухай, я просто втомився і хочу відпочити, мені третього січня на роботу йти, ось і все, банальна втома, вдома посидіти хочу.
-А Новий Рік з нами святкуватимеш? – обнадійливо запитав Р., знімаючи шапку.
-Ось цього я тобі точно не скажу, скоріш за все буду, ну я так думаю.
-А, ну окай. Ну все, - Р. протянув руку. - я пішов.
-Ну давай, тримайся тасм, мої вітання Ю.
-Обов'язково, ти там якщо щось то дзвони, а то сам у квартирі вовком скоро вити будеш я так бачу.
С. відчинив двері і Р. вийшов.
-Стоп, твій батько іще їздить до лісу? – неочікувано для самого себе запитав С.
-Так, а що?
-Слухай, в мене тут така справа, а ялинку він зміг би мені привезти?
-Так ти купити можеш на ринку, легально і надійно.
-Та в мене уже грошей обмаль, прямо на самому дні.
-А, ну тоді окай, я йому скажу він тобі передзвонить сьогодні-завтра.
-Дякую, - усміхнувся С.
-Та нема за що, дивний ти, дивний.
С. провів очима його до ліфта, зачинив двері.
3.
День за днем йшли занадто швидко щоб взагалі усвідомити, що зараз саме зима, тільки швидкий прихід темряви сповіщує очам, що зараз саме ця пора року. Вночі було мінус п'ять і увесь бруд у дворах та на дорогах перетворився у лід. І тиждень пройшов непомітно. Баба Валя то в'язала, то їла своєї ж випічки пиріжки, дивилась телевозор і давала зауваження усім мешканцям будинку. Сусід С. напивався і влаштовував гармидр кожного дня, звуки дитини, яка розривається в плачу і крики жінки, які перегукуються з жалісливим плачем ставали дедалі частішими. На третьому поверсі помер старий дідусь, якому на час смерті було вісімдесят чотири роки, баба Валя, кинула собі на плечі чорну хустину і тримала біля себе завжди образок Божої Матері і Ісуса Христа. Так нічого і не змінювалось, старий поштар приходив, і точив ляси з бабою Валею, молода пара, яка тільки-но ввійшла у шлюб, вигулювала цуценя білого лабрадора, ніжно обіймаючись, завжди усміхнено. С. так і вирішив сидіти у своїй квартирі, так само не вмикаючи світло у своїй кімнаті. Батько Р. пообіцяв йому, що привезе ялинку незабаром, десь на цих днях, і в цих сірих очікування він просто смиренно чекав, що і належить людині, яка просто чекає не надіючись на диво.
Виходить така собі естетика одного дому, законсервована естетика в самій собі. Чіткого виходу немає, лиш абстрактні спроби, які чередуються з протистоянням буденності, а вхід – для всіх, і цей вхід для декого і спасіння від чогось конкретного, а можливо навіть, і примарного. Сіро-буденне буття заслуговує на пошану хоча би зі сторони людського життя, воно не прагне пояснити все оточуючим, а просто існує, всупереч яскравому житті, яке прагне пояснити все і більше. Така собі дешева думка про все і про нічого, але і з нею потрібно змиритись, адже вхід – для кожного, а вихід – має наслідки. Так робив і С., з його стійкістю, яку він сам до кінця не усвідомлює, він ворошить пам'ять і прикладає здавалось би усі зусилля задля того аби було добре йому.
Одного зовсім непримітного морозяного вечора пішов сніг.
-Немає аніякої звісточки? 
-Ні, немає.
-Ну добре. – відповів С. і покірно направився до ліфту.
-Чекай! – вигукнула баба Валя. – 504, чекай, є!
В С. почервоніло лице, кров вдарила йому в обличчя так, що від несподіванки у нього запаморочилось в голові.
-Зараз, синку, чекай, - вона зняла свою чорну хустину, встала і знайшла лист. – На тримай, ось він.
Він взяв лист і подивився на адрес, саме той на який він очікував. Щиро посміхнувшись він подякував і рушив до ліфту знову. Від спітнілих рук залишились плями на конверті, зайшовши додому він тремтячими руками відкрив лист і дістав звідти відкритку.
На ній був намальований нічний ліс, посеред якого стоїть одиноко хатинка, він перевернув і побачив два речення, написаних красивим почерком від руки: “З Новим Роком! Чудеса бувають і простими!”. Більше нічого, проста біла картонка, здавалось би, нічого дивного, адже така річ не може відігравати хоча би якусь малу роль у його житті, але С знав одразу, що саме людина надає речам сенс і тільки вона, тому він щиро усміхнувшись, ретельно приховуючи свої емоції, залишив відкритку у себе в шухляді.
Не можна сказати, що його настрій став кращии чи щось важливе змінилось в його житті, але саме ось ця маленька краплинка простої людськох щирості захопила його душу. Він розпакував гірлянди, розвісив по всій кімнаті і згадав іще одну дивну річ, яка сталась два роки тому.
5.
Всі історії починають з зовсім простих буденних речей, заходять дві людини у під'їзд, перед ними відчиняються двері ліфту, вони посміхаються з пакетами у руках, здається втомлені, але на лицях видніється настрій. Підіймаються на потрібний їм поверх, один з них відчиняє двері і вони просто заходять, так само і просто знімають з себе верхній одяг.
А за вікном хуртовина, рідкісне явище у теперішні зими, це не значне явище тільки підштовхує до новорічної атмосфери. За вікном ані душі, тільки мерехтять яскравими вогниками чужі вікна, яких важко розгледіти через густий снігопад. Зима, зі своїми причудами, дає людині відпочити ментально, позбавляє людей метушні, яка неодмінно пристуня літом, весною чи навіть восени. Даремно і недоречно казати, що зимою час неначе на трішки завмирає, ні, так невірно казати, скоріш час постає не те щоб мірилом, а своєрідною точкою відліку, яка починається з першим снігом і закінчуючись першою весняною квіткою. Дві людини пліч-о-пліч створюють своє власне свято, свято тепла, щирості, любові, такий собі симбіоз двох душ поєднаний однією метою – створити навколо себе комфорт.  І вони непогано справляються. Важко описати усі моменти ідилії, запаху хвої, зимового вечора, мабуть, уе все втратило свій власний шарм з часом, а точніше, з плинністю нашого віку; чим старше ми стаємо, тим менше у нас часу на самих себе, уже не ставлячи в пріорітет “примарний настрій” – новорічний.
-Кажуть, що жінки спасають чоловіків від екзистенційного краху, який прихований у їхньому існуванні, ти в це віриш? – сказав С порушуючи таємну тишу, водночас вішаючи іграшку у вигляді сніжинки на нижню гілку.
-Багато що пишуть і кажуть, я цим не переймаюсь та й тобі не раджу. – М сиділа на пілозі, підтиснувши ноги під себе, трішки схиливши голову.
-Я а вірю, щось в цьому таки є.
-Давай не про це, я не хочу щоб рядження ялинки перетворювалось у філософський кружок. – вона встала і пішла на кухню, С в той час посміхнувся і краєм ока помітив, що у неї красива талія.
Коли вона повернулась, то він уже обвішував гірлянду.
-Ні! – вигукнула вона.
-Шо ні? – перелякано запитав С.
-Ну іще ж потрібно іграшки повісити, а ти уже гірлянду, так не можна, ай, нічого ви хлопці не тямите у цьому, знімай гірлянду.
-Добре. – С почав знімати гірлянду, М знову сіла на підлогу і чистила мандаринку.
-Хочеш? – вона тримала у руці половину мандарини.
-Ну давай.
-Ти віриш в чудеса? – з нічого промовила М.
-Та ні, вік уже не дозволяє, а коли казки читав то вірив, як і всі ми.
-А ось ми дівчата завжди вірили і віримо, навіть якщо ці чудеса зовсім маленькі та непримітні.
-А у що іще вірите, в Діда Мороза вірите? – глумиливо підстібнув її С.
-Віримо, навіть знаючи, що його не існує.
-Який милий парадокс, хех.
-Ти у новорічну ніч будеш зі мною? – з лицем цуценя запитав обачно він.
-Ну ти й дурень. – відповіла вона засміявшись. – Ти думаєш я просто так тобі тут допомагаю наряджати ялинку?!
-Хто зна, може й так, просто я не досить впевнений.
-Даремно, хоча б зараз переконайся у цьому. – її погляд випромінював надію.
-Обов'язково.
С відчув глибокий сум всередині, неначе щось встало поперек горла.
3.
С встає зазвчиай зовсім рано, ця звичка у нього уже давно, тільки-но привикнувши працювати, він неодмінно придбав собі і властивість вмикати будильник на 7:30, що відбулося і сьогодні. Ввімккнув комп'ютер, побачив на календарі, що сьогодні 22 грудня. У ванній кімнаті він провів рукою по обличчі, стоячи біля дзеркала, за три дні не гоління з'явилась щетина, він відкрив шафку, яка знаходилась праворуч від дзеркала в надії взяти піни, якої для його здивування, там не було. “Дідько, знову потрібно намилювати лице милом і так голитись” – сказав С з відчутною втомою. Обережні рухи бритвою по лиці,вгору, вниз, повтор рухів, маленька необачність і пішла кров. С взяв полотенце і почав прикладати до свого лиця в надії, що кров припине литись, так він провів двадцять хвилин в надії зупинити маленьку кровотечу, яка здавалась йому трагедією.
Поївши, С поглянув у вікно, там повсюду лежав сніг, градусник показував -5, посеред двору на іще невинному снігові були глибокі людські кроки, протоптані точно під ранок. Він прекрасно знав, що цому потрібно йти в магазин, але ніяк не міг наважитись одягнутись, йому подобалось домашнє тепло і все, що його супроводжує.
Він подзвонив до своєї давньої знайомої, яка тільки пару тижні тому приїхала із-за кордону, С бажав з нею зустрітись, але не знав як підійти до такого кроку більш обачніше, що властиво знайомим. “Просто подзвонити, мабуть” – так думав С і нічого дивного в цьому не бачив, але його долав страх, що буде опісля зустрічі, а точніше, що буде тоді, коли він і вона скажуть один одному “Привіт”. Все ж таки, рівно о першій годині дня він таки наважився і подзвонив, нідний жіночий голос, який йому завжди подобався до речі, усміхнено, щиро і здивовано, відповів, що так, саме сьогодні можна прогулятись, на що він відповів, що чекає її біля п'ятої трамвайної зупинки. Коли уже почало вечоріти і усі ліхтарі, які знаходились навколо його району синхронно і монотонно засвітились, С швидко одягнувся, перерахував гроші і вийшов з квартири, залишаючи ключ під дверями, щоб не загубити. Він натиснув кнопку “1” і ліфт його опустив униз, пройшовши швидким кроком повз бабу Валю, він кинув на неї байдужий погляд, на шо вона йому відповіла тим самим. Вийшовши на вулицю, він одразу зупинився і одягнув шапку, жадно вдихаючи свіже зимове повітря, потім витягнув цигарку і випадково нащупавши у  крамані іще одну гумку орібту, яка точно не першої свіжості, направився у пішком у сторону п'ятої трамвайної зупинки, яка знаходилась не зовсім далеко від його району. Йдучи по снігові, який так міцно тримався на морозі, він хотів чуть під ногами тільки приємний хрускіт своїх кроків по ньому, забувши наушники вдома – сам собі і на мить подякував. Уже стоячи на пішохідному переході і чекаючи на зелене світло, він побачив маленьку будку, де продавали каву і одразу після зеленого світла направився саме туди. Замовив амерікано з молоком і цукром, поглянув на смарфтон, який показував, що іще залишилось п'ятнадцять хвилин, а йти йому від сили хвилин десять хвилин. Він не поспішно витягнув іще цигарку, запалив і повільно йшов попиваючи дуже гарячу каву, яка обпалювала язик. Праворуч нього був маленький скверик, у якому переважно росли дуби і клени, але серед них величав стояли велетні ялини, які придавали естетичного смаку цьому скверику, особливо зимою. Він почув дитячий сміх, неусвідомлено усміхнувся і поглянув саме у той сквер, де у майже повній темряві діти катуляли снігові кулі, щоб зробити сніговика. Біля них стояла молода мама, іноді підбігала до них, допомагаючи катуляти ту снігову кулю, яка уже після п'яти метрів катуляння стала ростом як самі діти. Неочікувано знову почав падати сніг і підйматись вітер, кава стигла досить швидко.
С зустрівся зі знайомою, це була проста зустріч двох людей, які мали колись спільне минуле у плані веселих і не зовсім спогадів. Ностальгічні ноти у його голові з'явились тоді, коли він поглянув у її очі, які завжди залишались такими глибокими, щирими і чистими, так уявляв собі С, вони не бачились тільки три роки. Тепер хрускіт чотирьох ніг перетворився у хаотичний ритм. Він запропнував піти у кафе, а вона захотіла випити пива, він наполягав на глінтвейні, вона захотіла просто вина, він кинув у неї сніжкою, вона кинула його у сніг, спілкування переросло у русло ностальгії за тими днями, коли вони безутрботно гуляли до ранку, згадуючи спільних друзів і уже тих, хто споглядає на них з небес. Все одно, настав момент, коли вони йшли до давно знайомого їм пабу, він застромив руки у кармані і почав стискати розтискати кулак, щоб стало тепліше, у них закінчились спогади, і вона почала говорити про свої проблеми, С відчув маленьке відчуження і йому зовсім ненормально захотілось знайти іще одну гумку орбіту щоб відволіктись на процес пережовування, тому що сама розмова і настрій просто розчинились у вирі чужих спогадів, чужого йому життя, яке йому було вже не цікаво слухати, тому що він там не фігурує від слова “зовсім”. С дивився на її маленькі повільні кроки, відчував хрускіт снігу, йому ставало деделі некомфортніше від цих пустих її примариних проблем, яким вона придавала значення. “Можливо збрехати, що мені потрібно покормити вдома кота і зникнути” – подумав С – “Це одразу було б брехнею і водночас ілюзорним актом любові до неіснуючого котика”, але він вмить передумав, коли вони набоизились до пабу, де знайомая йому вивічка майоріла червоно-жовтим світлом і знову шквал спогадіа лягли на його серце.
Її монологів він не пам'ятав, як і своє “угукання” і “аж так, цікаво”, чи ще щось в тому роді, за те атмосфера пабу дала новий подих для його тепер байдужого духу.
Ранок для нього наступив тоді, коли йому прийшло сповіщення в смартфон, що сьогодні у його мами день народження. Він поглянув одним оком на екран смартфону і посміхнувся, пишучи однією рукою привітання. За вікном хмарно і знову падає сніг, уже другий день. Комп'ютер так і залишився включеним, у кімнаті пахнуло гарними жіночими духами, С хотілось пити, він відчув дику сухість у роті, необачно повернувши голову він побачив тендітні плечі і каштанове волосся, встаючи з ліжка, він взяв одіяло і тихими рухами огорнув її ним.
Там де психологія з її поверхневими судженнями про людину – безсильна, вступає в дію буття з її вічним суб'єктом під назвою людина, де буття показує себе у вигляді часу у повній своїй красі, але так і не перестає бути буттям. Символіка ліжка, оголеної дівчини, яка так граційно і водночас спокійно дрімає, оголені тендітні плечі, красиве розпущене волосся у всій своїй красі і чоловік, який хоче по-скоріш випити води і на мить усвідомити з легенького похмілля, що прірва ближче ніж ти думаєш. Так сталось і С, коли він приречено стояв в одній лиш нижній білизні у кухні біля вікна зі шклянкою води з під крану, жіночі парфуми дивним чином розійшлись по всій квартирі і цей невимушений запах, після якого залишався чарівний післясмак, спонукали його не діяти, а стримуватись, це теж свого роду випробування.
Коли вона проснулась, то не побачила біля себе С, вона підійшла до нього у кухню і поцілувала його у щоку, так ніжно та по-своєму даремно, що у нього затремтіло тіло. С і сам не змітив, що простояв зі шклянкою води цілих пів години, вона принесла йому його смартфон, він взяв його до рук і прочитав “дякую, синку, я тебе люблю”. Вона пригорнулась до його грудей, вони обоє дивились у вікно як падає сніг. “Нестерпна ідилія” – аж потім собі сказав С, коли вона обійняла його і він зачинив за нею двері, навіть не провівши поглядом.
Того самого ранку С не залишала думка, про відсутність як таку. Він розглядав відсутність не як щось абстрактно віддалене чи навпаки по-банальному просте, а у більш глибших матеріях, наскілький йому дозволяли його власні знання і власні пізнання. Завдяким втомі, коли С вночі вставав випити води, він довго вдивлявся у вікно, і не міг зрозуміти – відсутність людей тільки збергіає в тобі сосбистість, відмежовуючи непотрібні ланки спілкування від тебе, чи навпки – робить з тебе мізерного і неквапливого каліку, який шукає маленьке зерно істини там, де зжавалось би, шукати не потрібно, така дешева протилежність не давала ому спокою, але С мужньо витримував натиски цих буденних дум завдяки простому методу – спостереження, але і воно не давало хоча б маленької відради, що у свою чергу тільки спонукало С до дискусій зі самим собою Такі дискусії і викликали у нього напади страху, вихід з яких був у простих діях, що він і робив. У такому явищі як піти ввечері у магазин за пляшечкою пива – немає аніякої філософії, проста і занедбана фактологія бажання і дії, але тим самим він неначе відчував себе вільним, відчував той сплеск внутрішньої свободи, що давала проста прогулянка, а спостереження у вигляді бачення всього і водночас нічого у пейзжах своїх багатоповерхівок і брудних дворах – свого роду тільки підбадьорювало його на мислення, яке щоразу ставало дедалі слабшим, адже словниковий запас не береться ні звідки, а читати немає сил. І з читанням у С було все впорядку, до того часу, як він не почав неочікувано розуміти ті речі, які мав зрозуміти іще пару років тому. У такому вигляді він зрозумів сас для себе, що думки потрібно спочатку породжувати у хартичності, а потім почтупово перетворювати, фільтрувати у сталі роздуми, які і будуть називатись “своїм розумінням”.
Він усвідомив вночі на кухні, дивлячись у вікно, що життя, можливо і вирує повних ходом кожної миті, але не обов'язково “за вікном”, життя і вирує всередині самого себе, як дитинство, яке лежить важким каменем у спогадах, яке вже неможливо відтворити, а всього лиш імітувати. Після такого завжди приходить властивий людям сум, а С вважав свій характер занадто приховано сентиментальним, щоб це показувати, тому і виходить, що хруст снігу під ногами у дитинстві справляв більше враження, тому що пошуків щастя не було, а у більш дорослому віці, не в занадто далекому, хруст снігу під ногами – імітація щастя родом з дитинства.
Його мізерні відчуття закінчились зі сходом Сонця, що так притманно людям, які від чогось тікають, але не заржавілими методами втечі, а чимось іншим.
4.
На календарі двадцять сьоме грудня. Уже тиждень шквальних снігопадів і незвичних морозів, такий тандем не для нас точно, - подумав собі С, коли переглядав світлини з дня народження Ю., де бачив щасливі лиця своїх друзів. Врешті-решт, подумав він, цього року я можу побути на самоті. Ранок за ранком супроводжувався монотонними діями, з лицем доволі сумним.
Це все і є мрія, доволі зручна пастка під назвою “місто”, так гадав він, коли дивився у вікно і по-тихеньку усвідомлював, що багатоповерхівки не дають розради, як і не давали б розради прекрасні краєвиди старовинного міста, де вузькі вулички і химерні будинки минулих століть створюють атмосферу безумовно естетичної насолоди. Але це зовсім не так, людина у пастці, будучи затуманена всезагальними, по-своєму красивимм пейзажами вуличок, вона неначе розчиняється у них, стає непокірною частиною дійстав під назвою – місто. Так, несамовита краса приносить свої плоди у вигляді банальних поривів здивування, окликів захвату чи просто атмосферності, яка є штучно створеною. Але людина перестає бачити у цьому сенс, пастка на те і пастка щоб заманювати своїми особливими, може інколи і непримітними, методами у свої гнилі руки. Людина падає у безодню небачення, і звідти вибратись не легко. Рідниц двір, в якому С провів свої найкращі роки дитинтва, тепер стохть як старий монумент, увесь захаращений, брудний, покритий іржею, де уже не залишилось майже нічого з тих безтурботних років.
Естетика дає майже завжди примарний комфорт, який людина сама собі навіює, аби таким чином відчути себе менш залежною від обставин і поринути з головою у щось більш прекрасне, аніж проста буденність чи власні не спокійні думки, які людина бажає чим по-скоріш позбутись, задля комфорту власних відчуттів. Так і стається, як і при покупці нової красивої речі, як ото гірлянди, як купив С, гірлянда, можливо і для нього щось знакове, але він усвідомлює, що уе всього лиш річ, символ пам'ять, а точніше – просто несинітниця.
Вечірні походи у магазин С не любив, адже його райони славились не дуже привітним настроєм, коли хтось незнайомий тебе зустрічає зі загадковою усмішкою і просить цигарку тоном людини, яка здавалось би вивчила абетку і п'ять слів. Але він не заперечував і того, що він був великоб частиною цього маленького злого світу, під назвою “мікрорайон”, тому не відчував огиди, яка властива людям трішки вищого гатунку розуму, С залишився тим малим непосидючим хуліганом, який приходив додому пізно вночі і ховав цигарки від мами й батька. Тому С вирішив піти у найближчу крамничку, яка знаходилась неродалік його дому, пройти всього лиш три арки.
Баба Валя кинула на нього присоромлений погляд, яким дивиться на С уже який день підряд, на що він просто посміхається, хоча завжди з нею вітається. Цього разу баба Валя видавлювала таблетку з пластинки, напевно від тиску.
С вийшов на вулицю, витягнув цигарку і запалив. Оглянувся навколо, а на вулиці ні душі, хоча тільки-но сьома година вечора. Направився у сторону крамнички, пррйшов поперек свій рідни двір і уже підійшов до арки, в якій сиділи чотири молодих хлопця, С навіть не звернув на них уваги, адже вони були молодшими на п'ять років точно.
-Ей, чоловіче, цигаркою не пригостиш? – вигукнув один із них так, що пішоо маленьке відлуння.
С уже пройшови три метра від них, почув і обернувся.
-Немає, остання, хлопці. – і пішов собі далі, занурившись у себе.
-Еее, стій, - вигукнув інший голос, С не забоявся і зупинився. – Не вірю, що остання, ти брешеш, давай ділись, чуєш!
Коли С обернувся, він побачив перед собою чотири постаті, незважаючи на відстуність світла, він по обрисах обличчя упізнав одного з них.
-Кажу ж остання, чого ви, якщо б мав, то пригостив.
-Покажи пачку, ти нас на понт ставиш?! Оборзів?
С зі злості витягнув пачку у якій було всього лиш одна цигарка.
-Ну ось, а ти казав, що немає.
-Останню не дають, ви не знаєте?
-Знаємо, але нам все одно.
С не замітив того, що коли він витягував пачку, один з них обережно зайшов йому за спину. Тут неочікувано, той, що стояв за спиною вдарив його по ногах, С швидко впав, чуть не вдарившись затилком об асфальт покритий льодом. Вигукнувши три непристойних слова, С намагався встати, але тут він отримав три удари кулаком в лице, з носа одразу почала линути кров. Пачка цигарок, яка була у нього в руці тепер у одного з них, потім іще один удар ногою по ребрах і по коліні. Вони швидким кроком направились за арку, голосно сміючись.
-Вот с*ки. – сказав С, намагаючись стати.
Він пріпіднявся на лікоть, у нього трішки памарочилось в голові, він доторкнувся до свого носа і витер кров. Поволі він встав і кульгаючи направився до крамниці де купив цигарки і вологі салфетки, просто опустивши голову вниз, без єдиного лишнього слова. По дорозі назад він чув тільки дзвін у вухах, зовсім не відчував холоду, зробивши сніжку С притулив її до носа, аби він остаточно не перетворився у бозна що. Пройшовши ту саму арку, не боячись уже нікого, С пройшов сміло і відважно водночас, зупинився щоб запалити чергову цигарку та направився далі. Коли він уже підійшов до під'їзду, то почув скавуління пса, яке лунало десь з закавулків його дворуч він прислухався іще раз, скавуління дедалі більше нагадувало несамовиту біль. С, кульгаючи, направився на цей тваринячий оклик. Пес заховався під плитою, яка лежала не далеко від дитячого майданчику. С, попри біль присів на одне коліно, викинувши цигарку, щоб подивитись, що за пес так скавулить. Він вийняв свою зажигалку, посвітив під плиту і відчув жалість очей собачки, сльози якої уже майже замерзли на його морді. Собачка на диво спокійно сприйняла пристуність С так близько, вона лежала піднімаючи голову догори і до низу.  Зараз, чекай хвилину, я тебе витягну, - сказав С, водночас витираючи кров з носа і протягуючи руку до собаки. Він вхопив собаку за ногу, а та навіть і не чинила супротив. Це була дворова собака, світло-коричневого кольору. Скавуління не припинилось і тодія коли С взяв собі його на руки, він погладив його, потім за вушком. С відчув, як важко дихає собака, він не мав сил уже скавуліти, він подивився на його праву пердню лапу і побачив, що він її не відчуває.
Баба Валя дивилась телевізор заплющивши очі, цим він і скористався, якомога швидше кульгаючи пройти повз неї і зайти у ліфт.
-Назву тебе Рудий, - сказав до нього С, а пес дивився на нього тим самим жалісливим поглядом.
Коли С нарештій прийшов до квартири, тисячний раз проклянувши цей день, навіть не знвмаючи взуття, він зайшов у вітальню, поклав Рудого на канапу, а сам за той час, роздягнувся і швидко знайшов старе покривало в яке і занорнув Рудого. Собака не припиняла скавуліти, очевидно, що в нього боліла лапка, але С нічим не міг допомогти, поки він шукав у своєму холодильникові щось з м'яса, якого вже давно не було в ньому, Рудий заснув, все ж так важко дихаючи. С заглянув у комірку де побачив, що у нього є іще пару банок законсервованого м'яса, він взяв усі банки, відкрив одну з них, навіть не звертаючи увагу на біль у носі і нозі, виклав м'ясо, іще подрібнивши його виделкою, взяв дві глибоких тарілки, в одну налив теплої води, а в іншу наклав яловичини і поніс Рудому. Песик одразу одив, відчувши запах м'яса, він не міг всидіти на місці, носом і очима шукаючи їжу. С сидів біля нього і дивився, поглажуючи рукою його біля вушка, як він жадібно поїдав м'ясо, потім він вихлебтав усю тарілку води, С приніс іще. Рудий ситно повечерявши хотів заснути, широко позіхнувши. С притулився до собаки і відчув його важке коротке дихання, яке супроводжувалось доволі швидким серцебиттям. Коли Рудий заснув, С відкинувся спиною на канапі і відчув, яка втома бере над ним верх. Шум у вухах став іще більшим, ніс не переставав боліти, хоча кров він зупинив. На пів години він заснув біля Рудого, а коли проснувся, то побачив, як його ліва лапка і морда уже були на його нозі.
Собачі очі не брешуть, промовив С до самого себе, згадуючи погляд з несамовитою біллю і розчаруванням, він на мить ототжнив себе з Рудим, хоча і не відчував до себе такої жалості, як відчував до собаки. Напроти стояла повністю голою ялинка.
4.
Уночі С проснувся від ликої спраги і болі в коліні, він пішов на кухню, освітлюючи дорогу смартфоном. У квартирі було тихо, лиш чутно подихи Рудого. Він ввімкнув світло у кухні, дістав шклянку з верхньої полички і набрав води з крану, жадно випиваючи крижану воду, С відчув як холодний потік води прямував до шлунку. Повернувшись у кімнату він привідчинив вікно, дістав попільничку, яка лежала у верхній шухлядуі його столу і запалив, силячи навпроти комп'ютера водночас тримаючи у руці смартфон.
За вікном була безхмарна погода, Місяць величаво освітлював втомлені дома своєю пристуністю, біля нього вилнілась яскрава зірка. Той момент, коли власні думки тебе не бентежать, а навпаки створюють настрій, стають мірилом твоєї присутності тут і зараз. С дістав з полички навпомацки книгу, ввмікнув малу настільну лампу, чисто випадково відкрив сто тридцять першу сторінку і почав читати, речення за реченням, через хвилину його осінилр, що він так і не зрозумів про що читає. Допаливши цигарку, він написав повідомлення М, в яуому запитувавсч де вони будуть зустрічати Новий Рік, на диво самому С, М відповів, що іще поки ніхто не знаю. Він відкинув смартфон і пішов у ванну кімнату, де у дзеркалі розглядав свій опухший ніс. “Тьфу, покидьки” – сказав він і пішов спати.
Ранок здавався каторгою, тіло несамовито боліло, адже больовий шок пройшов. С відчув щось тепле у душі, на кшталт звичайної любові, яку він проявляв до Рудого. Коли він тільки-но розплющивши очі підійшов до Рудого, він відчуца, що його тіло стало на диво холодним, підставив палець під ніс і відчув смерть. С довго стояв над ним і не міг отямитись, знову запаморочилась голова, очі стали вологими, але ні однієї сльозинки так і не пролилось по щоці. С огорнув тіло Рудого покривало і пішов у ванну, де вмив очі, які мали уже багряний відтінок.
Немає анічого страшнішого, ніж дивитись здалека на людину, яка несе на спині покривало і лопату у руках, так виглядав С, коли процшовши два кілометра, врешті-решт знайшов непомітну стежку у ліс. Шкутильгаючи іще метрів трисата в глиб лісу він зупинився біля трьох сосен, обернувся і уже не бачив за собою міста. Без лишніх емоцій і слів, він зціпивши зуби взяв у руки лопату, почав копати морозяну землю. Через пів години він спітнів, адже це було важче, аніж він собі думав, зняв з себе куртку і положив біля Рудого. Через годину, яма завглибшки у пів метра уже була готова. С втомився не на жарт, присів на снігу і запалив цигарку, час-від-часу випльовуючи слину. Допаливши, він взяв тіло Рудого і акуратно поклав у яму, почекавши іще секунд десять, він почав засипати яму інтенсивними рухами, щоби знову зігрітись.
Зимовий ліс С нагадував щось незрозуміло, аніяких барв, якщо подивитись у далечину, то побачиш тільки стіну чорно-сірих стовбурів, і сніг, де-не-де, росли величні ялини, не було чути птахів. Тиша, спокій, надзвичайна гармонійсть з поєднанням відсутності, пустоші і відчаю. Тепер С усміхнувся, коли у нього просльозилось ненароком праве око. Тепер, хрускіт снігу під ногами йому асоціювався водночас зі смертю і дитинством, він ввдчував цей абсурд на собі, на своїх плечах він ніс смерть, і ця смерть з'єдналась з таким, здається, рідним і безневинним хрускітом снігу під ногами. Він мимоволі усвідомив, що чудес потрібно чекати, але не такою ціною. С зрозумів, що його прояв любові тепер лежить у цій кам'яній від морозу землі, чи не даремно, - питався себе. Очевидної відповіді не було, але він й не очікував.
Коли останній помах лопати був зроблений, С встромив її у землю і сів, спершись спиною об сосну, його погляд був направлений у ту саму далечину лісу, де він так і не побачив нічого.
-Дякую, баб Валь, - промовив він, ставлячи лопату біля дверей у її кімнату.
-Та немає за що, - дивно поглянулоа на нього баба Валя, - слухай, синку, а що з тобою сталось? – вона обвела своє лице рукоюч вказуючи на нього.
-Та так, слизько на вулиці, самі знаєте.
-Аааа… - вона все зрозуміла.
Він зайшов у ліфт, натиснув кнопку “пять”, ліфт рушив догори. Відчувши вібрацію у кармані, С вийняв свій смартфон і побачив коротке повідомлення “Зустрінеш?”. Зачинивши двері, він поставив чайник, дістав білу кружку з полички і насипав на око заварки.