Нічні вогні Міллі

Епілог

Минуло сім днів.

Не було параду, не було фанфар.

Просто місто почало пам’ятати.

Стіни, які раніше були голими, вкрилися спогадами: графіті, написи, знайдені речі. Люди, які боялися снів, почали їх малювати. Сновиди повернулися. Деякі — усміхалися. Деякі — мовчали. Але всі знали, що колись щось було, і те було важливим.

І серед них — Айріс.

Вона вже не носила капюшон. Її котячі вушка більше не ховались. Люди зупинялися, але не через страх. Вони питали:

— А ти… не Міллі з легенди?

— Ні, — відповідала вона. — Я — Айріс. З минулого. І майбутнього.

Вона відкрила Станцію Відлунь — місце, куди приносили сни, щоб не втрачати. Місце, де лампочки світилися тоді, коли хтось щиро згадував.

І щовечора, коли тіні тяглися довгими вулицями, вона сиділа під ліхтарем, де востаннє бачили Нокса. І лишала для нього горня чаю. Завжди гарячого.

Одного разу чай зник.

І поруч лежала записка:

"Я бачив нове місто. Воно — красиве.

Спасибі, що не дала мені забути."

Історії не мають кінців.

Тільки відлуння.