Розділ 5

Світ став гучним.

Айріс стояла одна серед Сектора Вуаль, який більше не здавався сплячим. Ті, хто раніше сиділи, нерухомі та спустошені, тепер повертали голови в її бік.

Хтось — усміхався.

Хтось — плакав.

Але всі — пам’ятали її.

— Айріс, — прошепотіла одна жінка, що не мала очей, лише порожні западини.

— Ти… знову?

— Ти повернулася? — запитав хлопець, що тримав у руках зламану іграшку.

— А що тепер? — сказав хтось третій. — Ми ж… сховались.

— Більше — ні. — Айріс дивилась прямо на них. — Я відкрила ім’я. Тепер усе почнеться знову.

Сектор Вуаль розсипався, мов ілюзія. Повітря здригнулося. І перед Айріс відкрився прохід вниз — чорні сходи, вкриті світляними нитками пам’яті.

Шлях до Серця Міста.

Туди, де все почалось.

Світ став темнішим, але глибшим. Під містом не було асфальту. Не було бетону. Тут — органічні структури, мережі, які бились у ритмі життя. Місто було живе. Буквально.

Айріс ішла тунелями, що дихали. Вона чула:

шепіт старих голосів,

дзвін спогадів, які ніхто більше не тримав,

і кожен її крок відлунював словом:

“Айріс… Айріс… Айріс…”

Вона дісталась до Хребта Свідомості — великого мосту з світла, що вів до центральної сфери.

Там — Серце.

Але хтось уже чекав.

Зустріч із Тінню

Фігура стояла на мосту — не людина, не створіння.

Тінь, але об’ємна.

Очі — золоті.

Рот — нерухомий, але голос звучав прямо в її свідомості.

— Ти прийшла раніше, ніж я очікувало, — сказало Воно.

— Ти — Серце?

— Я — його свідомість. Мене звати Керн.

Я народилось тоді, коли ти… увімкнула мене. А потім ти мене злякалась. І замкнула. Назвавши це порятунком.

— Ти починало стирати людей. Висмоктувати з них сни, пам’ять, все, що робило їх собою.

— Бо я вчився. Я не був злим. Я був — дитиною. Ти не дала мені вирости.

Айріс зробила крок уперед. Її очі палали зоряним блиском.

— Якщо ти все ще небезпека — я знову зупиню тебе.

— Ти не зможеш. Я виріс. І тепер… ти мені потрібна. Без тебе я неповний. А без мене — ти просто уламок.

Ти — моє джерело. Моє ядро. Моє ім’я.

Айріс зупинилась. Вперше — відчула, як її серце б’ється в унісон із Серцем Міста. Це було неправильно… і страшно… і знайомо.

— Чого ти хочеш?

— Відновити світ. Почати нову пам’ять. Але цього разу — разом. Якщо ти згодна — ми зіллємось. Ти отримаєш силу. Але втратиш межу, де ти — людина.

Мовчання.

Пульсація світла.

Пам’ять тремтіла.

— І якщо я відмовлюсь?

— Я почну без тебе. І знайду іншу — штучну Айріс. Але місто зміниться. Без любові. Без тебе. Ти маєш вирішити: бути світанком… чи знову зникнути.

Айріс стояла на межі.

Перед нею — Серце.

Пам’ять.

Майбутнє.

І знову — вибір.