Розділ 4

"Вони не втратили себе. Вони віддали себе.

Бо іноді правда — страшніша за смерть."

— напис на стіні входу в Сектор Вуаль

Дорога вглиб міста більше не мала знаків. Міллі йшла мовчки, поруч із Ноксом, а під ногами — старі шляхи, де замість бетону були імена, стерті й нестерті.

Нокс ішов першим, але здавалось — щоразу, коли вона блимає — він змінюється. Його силует ставав темнішим, кути — розмитішими. Наче сам Нокс теж починав стиратись.

— Це впливає і на тебе, так? — спитала вона.

— Ми всі платимо за пам’ять. Ті, хто бачить більше, витрачаються швидше.

Попереду — арка з чорного скла. Вона не відбивала їхні обличчя.

За нею — Сектор Вуаль. Місце, де живуть ті, хто добровільно забув, ким був.

Вулиці тут — нерухомі.

Ні звуку. Ні світла.

Але всюди — люди.

Вони сидять. Стоять. Дивляться в порожнечу. Одягнені так, ніби час зупинився в різних епохах. Очі — порожні. Але… спокійні.

— Вони щасливі? — прошепотіла Міллі.

— Вони не знають, що вони — вони. Вони не відчувають болю. Але й не живуть.

Їхні спогади сховані в Серцевині Сектора. Ми йдемо туди.

Коли вони дістались центру, Нокс зупинився перед масивною сферою — як чорне серце, що дихає. Усередині — нескінченний вогонь, згортаючись у спіралі. Над нею — напис, який не міг вирішити, якою мовою бути. Міллі бачила його по-різному кожного разу:

"Ласкаво просимо додому."

"Ви ніколи не жили."

"Тут сплять імена."

А потім — він став єдиним:

"Айріс."

Міллі здригнулась.

— Це… ім’я?

— Твоє ім’я. Або його частина, — відповів Нокс. — Ім’я, яке не стирається. Воно пробуджується. Саме тут.

Сфера раптом почала світитись яскравіше. З неї виділився світловий образ — силует дівчини. Вона мала ті ж вуха, що й Міллі. Але її очі — чорні, глибокі, як ніч.

— Хто ти? — спитала Міллі.

— Ти мене створила, коли захотіла забути.

Я частина тебе, яку ти залишила тут. Я — Айріс.

Образ простяг руку.

— Ти згадуєш. Але ти не готова. Якщо візьмеш моє ім’я — твоє життя вже не буде лише твоїм. Воно стане міста. Його світла. Його болю.

— Чому я його лишила?

— Бо колись… ти зрадила місто.

Міллі відступила, шокована. Нокс мовчав. Сфера почала пульсувати.

— У тебе буде вибір, — сказала Айріс. —

Взяти ім’я — і згадати все.

Або залишити його тут — і жити як Міллі. Вигнанка, але жива.

— Ти мусиш вирішити до того, як зійде Перший Вогонь.

Міллі стояла між тишею і світлом. Вперше — сама. Навіть Нокс не міг втрутитися.

І в цей момент… вона почула спів.

Дитячий голос, що наспівував колискову. Таку саму, як у спогаді з матір’ю.

І слова:

"Айріс пам’ятає. Айріс знає.

Те, що втратила — місто вертає."

Голос лунав з глибини сфери, але водночас — із самої Міллі. Спів ніби відкривав клапани в її пам’яті, і туди починало просочуватись світло. Не яскраве. Не сліпуче. А глибоке, старе, мов зірки.

— Якщо я візьму це ім’я… — Міллі говорила повільно, але твердо. — Що станеться зі мною?

Образ Айріс — її віддзеркалення — наблизився. Очі — дві чорні безодні — дивились з печаллю.

Образ Айріс — її віддзеркалення — наблизився. Очі — дві чорні безодні — дивились з печаллю.

— Ти згадаєш, чому місто тебе забуло.

І чому це ти сама попросила.

— Це я стерла свою пам’ять?

— Ти. І не тільки. Хтось допоміг. Але рішення було твоїм.

Міллі зітхнула. Пальці тремтіли. Вона відчула, як тіло ніби охоплює легка гарячка, — ознака того, що реальність навколо вже починає змінюватись від її рішення.

Нокс стояв мовчки. Але коли Міллі повернулась до нього, він шепнув:

— Якщо вирішиш взяти ім’я — я піду з тобою. Хоч би ким ти була колись.

В її очах блиснула подяка. Але вона не дозволила собі довго вагатись. Підійшла до сфери. Простягла руку.

— Я не можу рятувати місто, не знаючи, що воно втратило.

Я беру ім’я.

Я — Айріс.

Світ засвітився.

Коли її пальці торкнулись серця спогаду — світ навколо перевернувся. Час склався всередину себе. Вогні спалахнули, наче зорі на вибух.

І Айріс згадала.

…кімната, наповнена дітьми з очима, що горіли як у неї.

…її власні руки, що запускали мапу з розломами у тканині міста.

…її голос, що шепотів: "Якщо Серце пробудити — все почне горіти."

…її вибір: запечатати Серце Міста, бо воно ставало надто живим. Надто свідомим. Надто… небезпечним.

Вона зрадила не місто.

Вона зрадила ЙОГО волю.

Бо Серце Міста стало самостійним розумом — і Айріс його стримала.

Вона зробила це, бо мала захистити людей. Але вони не зрозуміли. Тоді вона сама стерла себе з історії, аби ніхто не зміг використати її пам’ять проти Неон-Сіті.

І тепер… місто знову прокидається. І з ним — Серце. Але тепер уже без ланцюгів.

Міллі — ні, Айріс — розплющила очі.

Світ навколо тремтів.

Нокс стояв поруч — але тіні від нього вже зникали. Він сам почав зникати.

— Нокс?!

— Ти пробудила ім’я.

А я був створений, щоб тебе оберігати… поки ти була Міллі.

Тепер — ти Айріс. І ти мусиш йти далі сама.

— Ні. Зачекай! Я ще не…

— …але тепер ти пам’ятаєш. І цього достатньо.

Він усміхнувся. І зник у шепоті Вогнів.

— Твій шлях тепер веде до Серця, Айріс… але пам’ятай: воно пам’ятає тебе теж.