Розділ 3

"У кожному місті є місця, про які не говорять.

Але в цьому — є місця, які не снились навіть архітекторам."

— Нокс

Під землею місто дихало інакше.

Тут не було неону, не було реклами. Лише хрипкий подих вентиляцій, кроки, що відлунюють, і ледь помітні уламки снів, які стікали сюди крізь тріщини в реальності.

Міллі ішла слідом за Ноксом вузьким тунелем, схожим на покинуту гілку метро. Стіни мерехтіли — не світлом, а чимось… спогадоподібним. Словами, що зникали до того, як вона могла прочитати їх. Кольорами, які не існували в спектрі.

— Що це місце? — прошепотіла вона.

— Підсвідоме місто, — відповів Нокс. — Тут зберігається те, що стирають. Сни, обличчя, миті, помилки.

Це — пам’ять міста. Але вона більше не має хазяїна.

Вони зупинилися біля дверей, які не мали ручки. Просто металева плита в стіні, поцяткована символами.

— Пропускає лише тих, хто вже щось втратив, — буркнув Нокс і поклав долоню на поверхню. Двері здригнулись і, наче вдихнувши, відкрилися.

За ними — зала снів.

Вона була велика, майже нескінченна. Тиша всередині була густою, як вода. А в повітрі — ледь чутні голоси.

Сотні світляних коконів висіли у просторі, обертаючись повільно. В кожному — уривок сну.

Людина, яка кричить, але беззвучно.

Маленька дівчинка з вогняним волоссям, що малює ліхтарики.

Чоловік у дзеркалі, який не відображає себе.

...і знову — очі, знайомі очі.

— Це… я?.. — Міллі підійшла ближче до одного кокона, що тремтів при її дотику.

Нокс мовчки спостерігав.

— Ти маєш доторкнутись. Але обережно. Якщо зануришся надто глибоко — можеш не повернутись. Це не просто сон. Це… загублений спогад.

Міллі поклала долоню на прозору оболонку.

 Видіння

Вулиця. Дощ.

Вона стоїть під ліхтарем, тримає чиюсь руку.

Чоловік — високий, у темному плащі. Його обличчя розмите.

Він каже:

— "Коли настане день, не шукай мене. Ти забудеш. Але я — залишусь тут. Під Вогнями."

Він простягає щось. Металева кулонка, з вигравіюваним символом, що збігається з тим, що був на дверях.

— Це — ключ. До твого справжнього імені."

Міллі виривається з видіння. Її серце б’ється скажено. На шиї — та сама кулонка, якої раніше не було.

— Я… я його знала. Я не сама сюди прийшла. Мене привели. Я…

— Починаєш згадувати, — м’яко сказав Нокс.

— А ти?.. Ти зберігаєш свої сни тут?

— Ні, — сказав він після паузи. — Я зберігаю тут тих, кого сам стер.

Міллі завмерла.

— Що?

— Я не такий, як ти, Міллі. Я колись обрав темряву. І за це — не маю права згадувати. Але я можу допомогти тобі, поки маю форму.

Його голос був спокійним, але десь під ним — біль.

— Якщо знайдеш усі частини себе — зможеш відкрити Серце Міста. Але кожен спогад матиме ціну.

І з кожним — повертатимеш не тільки себе… а й те, від чого колись втекла.

Світляні кокони навколо затремтіли. Один із них — яскравіше за інших. І в ньому — знайоме лице. Міллі — ще дитина. І поряд… мама.

— Готова побачити більше? — спитав Нокс.

Міллі стиснула кулонку.

— Я не маю вибору.

Міллі зробила крок до кокона, в якому світилося її минуле. Оболонка блищала золотаво — зовсім не як інші. Вона тремтіла, мов живе серце.

— Це… мама? — прошепотіла вона. Її голос зламався.

Нокс кивнув, але щось у його обличчі стало похмурішим.

— Якщо зайдеш у цей спогад — він більше не буде просто сном. Ти переживеш усе знову. З усім, що ховалося під поверхнею.

— Я мушу, — відповіла Міллі. — Якщо вона щось знала — я повинна це згадати.

Вона торкнулась оболонки. Її очі засвітились так, як тоді, коли вона бачила Вогні — зсередини. Світ навколо затих.

І світло з кокона поглинуло її.

Пам'ять.

Кухня.

Дощ б’є у вікна.

Дитяча Міллі сидить на підлозі з книжкою. Їй — не більше п’яти. У неї ті ж котячі вушка, але волосся коротше. Її очі сяють невинністю, ще не обтяженою знанням.

На стільці поруч — жінка з темним волоссям у синьому халаті. Її очі — такі самі зоряні. Та сама кров. Та сама тиша в погляді.

— Мамо, — дитяче шепотіння. — А що буде, якщо я забуду тебе?

Жінка зупиняє рух руки, якою варила чай. Вона не дивиться одразу — дивиться у вікно. Потім озивається:

— Тоді я залишу тобі голос. Не всередині — а навколо.

Там, де Вогні. Вони пам’ятають усе. Я… залишуся в них.

— Але я не хочу тебе забути.

— І ти не забудеш. Якщо колись у темряві ти почуєш шепіт — згадай: це я.

Я скажу тобі: Міллі, біжи до світла, не відвертайся, навіть коли воно болить.

Бо світло — не завжди добро. Але це єдине, що говорить правду.

Мама нахиляється, торкається лоба дитини, і каже:

— Я дала тобі ім’я, яке не стирається.

— Моє ім’я?

— Ні, — усміхається вона. — Те, яке ти ще згадаєш. Справжнє.

Міллі виривається зі спогаду з риданням, падає на коліна. Її груди стискає біль, не тілесний — той, що від розбитого "колись".

— Вона знала. Вона… залишила себе у Вогнях.

— Так, — відповідає Нокс, стоячи поруч.

— Вона була Спостерігачкою до тебе.

— Але чому я забула?

— Бо тебе сховали. Від тих, хто шукав Серце Міста не для того, щоб його врятувати… а щоб ним керувати.

Міллі підняла голову. В її очах більше не було лише здивування. Там палахкотіло рішення.

— Якщо я згадаю справжнє ім’я — я знайду Серце?