9

Видихнувши дим через ніс, я, підібгавши під себе ноги, прикрила очі. Думки носилися в голові як божевільні перегонники на треку. Так паскудно я ще себе не відчувала, немов хтось ось так узяв і розплющив мене.

Я донька не своїх батьків, а чокнутої білявки. Непростої, а такої, що покохала смертного і, породивши мене, потім відмовилася. Як я потрапила в будинок своїх нинішніх батьків? Для мене на цей момент загадка.

— З нею все гаразд? — запитав рудий.

— Було до того моменту, як ти розкрив рот, — відповіла я, не відкриваючи очей.

— Ну, хоч почуття гумору залишилося, — з полегшенням відповів Джо і, звернувшись до Стівена, запитав: — Ти відвезеш її назад?

— Так.

— Хто сказав, що я їду додому? — запитала я, затягнувшись і по-панськи розтягнувшись на канапі.

— Не зрозумів?!

Розплющивши очі, я, подивившись на Джо, пояснила свої слова.

— Ви ж сказали, що це тепер мій дім. — Я рукою обвела старовинну вітальню. — Мені починає подобатися.

Шумно видихнувши, рудий прорік:

— Краще б ти розридалася або закотила істерику. Я тебе не розумію, всього нещодавно ти кричала, щоб тебе відвезли назад.

— Так, кричала, — погодилася я, сівши. — Тільки хто мені гарантує, що не прийде той божевільний і не стане тицяти ножем у мене?

На мить у кімнаті повисло мовчання. Стівен сидів у кріслі із задумливим виглядом, рудий невідривно дивився на мене. Посміхнувшись йому, я, загасивши недопалок об підошву кеда, піднялася.

— Тепер скажіть. Чому він мало не вбив мене?

— Роберта точніше відповість на це питання. — Джо, пройшовшись по кімнаті, сів поруч.

— Чи можна якось обійтися без неї? — скривившись, запитала я, склавши свої ноги на ноги Рудого.

— Не вийде, — відповів Джо, провівши рукою по моєму стегну.

Вловивши його руку, я, прибравши її, пригрозила, щоб руки не розпускав.

— Роберт мисливець, — несподівано сказав Стівен, невідривно дивлячись на нас із Джо.

Прибравши ноги з рудого, я, сівши прямо, запитала:

— Мисливець? Навіщо йому полювати на мене?

— Тому що ти донька Роберти, таким чином він хотів помститися, — була відповідь блондина.

— Ну і що вона зробила цьому Роберту? Дивно, що імена у них однакові.

Відкинувшись на спинку крісла, Стівен не поспішав відповідати. З боку входу в підземелля почулися кроки, не минуло й хвилини, як у вітальню впливла Роберта, а слідом за нею Лола.

Помітивши, що я ще тут, вона забарилася, не знаючи, що робити далі.

— Її ще тут не вистачало, — промовила я, закинувши ногу на ногу і намагаючись довше, ніж зазвичай, дивитися на «матусю».

— Вибач, що? — перепитала Роберта.

— Те, що ти прийшла сюди, — відповіла я.

Стиснувши кулаки, вона процідила крізь зуби:

— Хочу нагадати: ти зобов'язана мені життям, я тебе народила.

— Те, що ти нібито «народила мене», не береться до уваги. Бо я — тобі не донька. Крапка. Тема закрита.

— Навіть так?

Я, посміхнувшись, кивнула. Що вона очікувала від мене? Я не збиралася вішатися їй на шию зі сльозами на очах і волати, як же я рада, що знайшлася моя справжня матуся, з товстим гаманцем, яка врятує від злиденного життя.

— Відповідай мені. Що ти зробила такого, від чого Роберт мало не вбив мене? Думаю, він і зараз десь точить свій ніж.

Від мене не вислизнуло те, як білявка обмінялася поглядом з Лолою.

— Ну так що? — допитувалася я. — Я вже знаю, що він мисливець. Далі то що?

— Він мій брат, — зізналася Лоліта. — Він так і не зміг змиритися з тим, ким я стала.

— Браво! — вигукнула я, піднявшись і дивлячись на них, запитала: — Яке я маю відношення до цієї справи? Те, що я донька Роберти, не береться до уваги.

— Я обернула Лолу, — зізналася Роберта.

— Так і знала.

— Закрий рота! — закричала Роберта зло, подивившись на мене.

— О! Мамочка розлютилася. Що далі? Поплескаєш мене по сідницях? — глузливо поцікавилася я, не шкодуючи її.

Та за що її можна жаліти?

Примруживши очі, Роберта прошипіла: «Якщо потрібно, то й відшмагаю. У тебе огидне виховання».

— Невже. Хочеш ще більше здивуватися, «мамочко»? Я лесбійка! — зло посміхаючись, я дивилася на блондинку, чекаючи з нетерпінням її подальшої реакції.

Блиснувши очима, вона зробила крок у мою сторону. Я стояла і не рухалася з місця, руки так і свербіли заїхати їй по обличчю. Різко зупинившись, вона, розправивши складку на рукаві піджака, кинула Стівену:

— Відвези її додому!

Не маючи наміру більше слухати, що я скажу, вона, повернувшись, пішла до виходу. Стиснувши кулаки, я крикнула їй вслід:

— Боягузка!

Роберта не слухала мене, відчинивши двері, вона зробила крок, її тіло здригнулося і завмерло. Закліпавши, я побачила, як у білявки по спині розповзлася червона пляма крові. Відпустивши ручку дверей, вона звалилася на брудну підлогу.