8

— Вам не здається, що вечірка вже закінчилася? — зауважила я, продовжуючи сидіти в машині й не збираючись виходити з неї.

Відкривши ширше дверцята авто, Стівен, сердито глянувши на мене, гаркнув:

— Виходь!

— Не кричи на мене! Ти не маєш такого права. Я тобі хто? Подруга чи наречена? Ні те, ні інше, — відповіла я, і не думаючи рухатися з місця.

Нахилившись до мене, білявий зло прошепотів:

— Мені здається, що, навпаки, ти тільки й думаєш, як будеш…

Широко відкривши очі від подиву, я вигукнула:

— Мовчи! Ти що, серйозно думаєш?

Він не дав мені договорити, підхопивши на руки та перекинувши через плече, поніс до дому. Заволавши, я вдарила його кулаком по спині, вимагаючи відпустити, посилаючись на рану. Блондин, схоже, став глухий і німий в один момент.

Піднявши голову, я з благанням подивилася на рудого, а потім на Вільяма. Джо, похитавши головою, прошепотів: «Сама винна».

Завивши від досади, я безвольно повисла на плечі Стівена. Може, удавана непритомність прокотить?

Стівен, не звертаючи на мене уваги, йшов далі. Зупинившись біля дверей, він голосно постукав. Не минуло й хвилини, як двері прочинилися, і я почула чоловічий голос:

— Вас уже чекають.

Я відчула, як мене внесли в прохолодне приміщення. Тіло покрилося гусячою шкірою, опалення вони явно не збиралися вмикати. У ніс вдарив запах старих меблів і затхлості, оскільки будинком нечасто користувалися. Відкривши очі, я, піднявши голову, тут же зустрілася поглядом з чоловіком невисокого зросту. Він ішов позаду Стівена, і якби я простягнула руку, могла б торкнутися його плеча. Я вперше бачила карлика. Бліда шкіра, очі кольору морської хвилі, одягнений він був у костюм бордового кольору.

Примруживши свої маленькі очі, він сказав:

— Ласкаво просимо, донько Нічних!

Вдавившись власною слиною, я, відкашлявшись, перепитала:

— Донька Нічних?

— Вона не знає, — відповів рудий замість мене.

— Чому зволікали? — запитав він, пригладивши своє волосся.

— Тоді точно б не захотіла приїхати сюди, — відповів Джо, посміхаючись мені.

Тільки зараз я помітила, що ми вже перебували не в будинку, а Стівен ніс мене сходами вниз, у підвальне приміщення, бо сходи йшли глибше, стіни з каменю місцями покриті товстим шаром моху, просочилися вологою. Потріскані сходинки, деінде від них відкололися шматки каменю. Чомусь це мені нагадало підземелля.

Підперши кулаком підборіддя і на зло сильніше втиснувши лікоть у спину блондина, я запитала:

— Матір вашу! Куди я потрапила? Зараз хоч двадцять перше століття?

— Усе дізнаєшся, — відповів мені все той же рудий.

— Я це вже чую всю дорогу. Ви часом не сектанти? Ну, типу Свідків Єгови, пам'ятаю, якось до нас приходили. Знаєте, що зробила? Послала їх.

— Ви впевнені, що це саме вона? — невпевнено запитав чоловік, розглядаючи моє обличчя. — Вона не схожа.

— Роберта впізнала її, — відповів Стівен, зупинившись.

— О! На кого це я повинна бути схожа? На матусю і татка, зрозуміло.

— Ключі! — скомандував Стівен.

Отямившись, чоловік-карлик, діставши ключ з кишені піджака, обійшовши нас, підійшов до дверей.

— Ми вже прийшли? — поцікавилася я, намагаючись розгледіти, що там попереду.

Посміхнувшись, Джо, поплескавши мене по плечу, сказав:

— Удачі та ласкаво просимо до Нічних.

Обійшовши нас, вони з Віллі увійшли в приміщення, Стівен продовжував стояти. Несподівано поруч з нами зупинився Малкольм, накинувши на плечі свій плащ, він звернувся до Стівена:

— Попередь її.

— Гей, зачекайте! Що таке? Про що він повинен мене попередити?

Шумно видихнувши, Стівен, поставивши мене на ноги й так прямо глянувши в очі, відповів:

— Те, що побачиш там.

Трохи хитнувшись, я, вхопившись рукою за руку блондина, ледь втримавшись на ногах, сказала:

— Знаєш, що бачили ці очі? Краще не знати. Тож здивувати або налякати мене навряд чи вийде. Ні, здивуватися я ще можу, але ось друге — маю сумнів.

Якось дивно подивившись на мене, Стівен промовчав. За це я йому вдячна, тому що не могла відповісти на будь-яке його питання щодо того, що бачила. Нехай цю таємницю і знання занесу з собою в могилу.

Жестом запрошення блондин вказав мені на прочинені двері.

— Це жарт?! — вигукнула я, проходячи повз оголені тіла.

Переступивши через чиюсь ногу, я помітила, що вона сама по собі заворушилася. Обернувшись, я придивилася: у ноги був відсутній тулуб. Закривши очі, я, струснувши головою, подумала, що мені це тільки здалося; відкривши очі, переконалася у зворотному.

З невеликого приміщення з десятками тіл ми увійшли в інше. Тут відбувалося точно таке ж, за винятком, що ті, хто знаходився тут, були одягнені. Чоловік у дорогому костюмі, присівши на коліна, жадібно щось злизував у подруги, що сиділа на дивані з розведеними ногами. Відчувши нашу присутність, чоловік, відсторонившись, повернув голову, з його рота капала кров на коліно дівчини. Та, здригнувшись і відкривши очі, сповнені похоті, прохрипіла:

— Не зупиняйся.

Кивнувши нам, він знову взявся за свою справу. Поморщившись, я зіщулилася, з огидою проговорила:

— Фу! Як так можна? Що за кубло?

Реготнувши, Стівен відповів:

— Ласкаво просимо у світ Нічних.

— Ха-ха. Смішно? Нічні. Нічні. Я тільки й чую про них. Дістали! Зізнайся, секта?

— До певної міри, для певного кола людей.

— Хочеш сказати, що тепер і я входжу в це «Коло»? — поцікавилася я, озираючись на всі боки.

Через те, що починало нудити від усієї цієї розпусти, пристрасті й похоті. Сита я — по горло. Сита!

— Не зовсім. Ти частина цього «Кола».

— Ну, і з чиєї ласки?

— Моєї! — голосно відповіла Роберта, стоячи біля третьої арки проходу.

— Твоєї? — з побоюванням запитала я, все ще пам'ятаючи те, що зробила ця білявка.

Уповільнивши крок, я впритул опинилася поруч зі Стівеном. Я думала, що більше вже не побачу цю вискочку, після того як вони з Лолою поїхали, а точніше зникли майже тиждень тому.