7

— Тебе складно й жінкою назвати, — зробив зауваження рудий. — Та ти лаєшся не гірше шевця.

— Дякую за добрі слова, — процідила я крізь зуби, швидко відвернувшись до вікна.

— Ти що, образилася? — запитав він, щипнувши мене за бік.

Невдоволено буркнувши, я вирішила залишити його питання без відповіді, нехай думає, що хоче. Плювати я хотіла, дістали вже! Ми вже добрі дві години прямували вглиб материка — якомога далі від міста. Куди й навіщо, мені так ніхто і не думав говорити.

Блондин сидів за кермом, раз у раз кидаючи на мене сердитий погляд. Незнайомець у довгому плащі сидів поруч зі Стівеном на пасажирському сидінні. Рудий і Віллі затиснули мене між собою на задньому. Все б нічого, тільки мене заколисувало. Так, що блондину доводилося зупинятися майже через кожні пів години. У підсумку мені довелося пересісти наперед, ближче до водія. Перебуваючи у відносній близькості поруч зі Стівеном, мене почали відвідувати еротичні фантазії.

Точно з'їхала з глузду!

Прикривши очі, я, глибоко вдихнувши, на мить затримала подих. У голові прояснилося, шумно видихнувши, я запитала:

— Випити є?

— Зараз?! — перепитав невдоволено блондин, не відриваючи очей від дороги.

Я помітила, як він сильно стиснув кермо, від чого побіліли кісточки на пальцях.

— Так, зараз. Або ти хочеш, щоб я й далі блювала?

Тупий привід, я знала, але так сильно хотілося. Не через те, що мені погано, а скоріше заглушити внутрішню тривогу. Коли тебе везуть люди, яких ти всього пару днів тому не знала і не пам'ятала — це напружує.

Стівен мовчав. Рудий, як зазвичай, заіржав. Незнайомець, таке враження, наче воскова фігура, застиг на місці, дивлячись у вікно.

— Будь ласка! — протягнула я, благально дивлячись на Стівена.

Покосившись на мене, Стівен неохоче відповів:

— Через двадцять хвилин буде заправка, там і купимо.

— Двадцять хвилин? Так довго.

— Що ти очікувала, я тобі з кишені дістану Джека? — уїдливо зауважив блондин.

Схрестивши руки на грудях, я, як скривджена дитина, вдарила ногою по бардачку. Почувши зауваження, я ще більше вирішила подражнити Стівена. Відкривши його, почала перебирати вміст.

— Порножурналу немає?

— Навіщо тобі?

— Ну, я думала, у всіх нормальних мужиків у машині лежать парочка номерів Playboy.

— Навіщо вони мені?

— Ну, ти розумієш… Коли у хлопця немає дівчини…

— Джоді! — гримнув на мене Стівен.

— Стівене, вона має рацію, — втрутився рудий. — Зауваж, у всіх нормальних мужиків повинен бути порножурнал.

— Джо, тебе ніхто не питав. Не потрібно, Джоді не вихована.

— Чому? Я вихована, ще й як, закінчила університет.

— Що, правда?! — здивувався рудий. — Вітаю. Який?

Я, трохи задумавшись, відповіла:

— Це було так давно. Він називався: «Вулиця та район». Викладачі давали лекції на тему: «Як вижити в паршивому суспільстві?»

— Жартуєш?

Стівен трохи зменшив хід, і я помітила наближення заправки. Потерши руки й стиснувши кулаки, я видихнула:

— Є!

— Ти приймала наркотики?

Питання, поставлене Стівеном, вибило в мене ґрунт з-під ніг. Весь гарний настрій умить зник.

— Що?!

Я намагалася уникати питань на цю тему, особливо не бажала говорити з незнайомцями. Тут же постало інше питання: «Звідки він дізнався?». Крім старих, брата і Крісті ніхто не знав. Стоп! Той чоловік, Роберт, обізвав мене наркоманкою. Виходило, він теж знав. Ні, у мене що, на лобі написано: «Колишня наркоманка!»

— Як ти дізнався?

— Я побачив у тебе на руках шрами, — відповідь була простою.

Прикривши долонями вигини ліктів, я кивнула.

— Зрозуміло.

— Як давно?

Глибоко задихавши, я кинула:

— Не твоя справа! Крапка, тема вичерпана. Я не хочу обговорювати свої помилки з ким завгодно.

— Помилки. Ти шкодуєш?

— Так, шкодую, що була настільки дурна і наївна. Прошу, не питай.

На очі навернулися зрадницькі сльози, опустивши обличчя, я, накинувши капюшон на голову, вилізла з машини.

— Гей, подруго! Хто платитиме? — крикнув мені вслід касир.

Мало не кинувся за мною, коли я, підхопивши пакет з пивом і лакричними цукерками, вийшла з магазину. Обернувшись, я головою кивнула в бік Стівена.

— Він заплатить!

Похитавши головою, блондин пішов до каси, а я до машини. Сівши на капоті та зубами розірвавши пакет з цукерками, почала смачно жувати їх. Скривившись, Віллі вліз назад у машину, незнайомець продовжував сидіти нерухомо. Рудий, присівши поруч, потягнувся до цукерок.

— О! Це я взяла собі.

— Я ж одну. Обожнюю їх! — відповів Джо, намагаючись витягнути цукерку.

— Гаразд, бери, я нежадібна. Ледь не забула. Що з тим у плащі? Він хоч живий?

— Хто? — Джо, обернувшись, подивився на заднє сидіння:

— Малкольм?

— Ага! Він що, онімілий чи боїться машин?

Немов почувши нас, Малкольм різко повернув голову. Впившись у мене поглядом, я ледь не вдавилася, зрозумівши, що його очі стали повністю чорними. Виплюнувши цукерку, я вигукнула:

— Твою ж мати! Ти це бачив? У нього очі чорні. Чуваки, ви починаєте мене лякати!

— Джоді… Розумієш…

Рудий замовк, бо до нас підійшов Стівен. Опустивши голову, Джо заліз назад у машину.

— Блондине, поясни мені…

— Давай потім? Нам ще аж дві години їхати. До світанку ми повинні вже бути на місці.

— Хвилиночку! Ти так мені й не сказав, куди везеш. За законом я маю право знати.

Сховавши руки в кишені штанів, Стівен, трохи відійшовши вбік, ледь стримував себе від гніву. Мене потішило те, як він себе поводив. Перед очима встала картина, що зараз він мене пригорне до себе і зацілує.

— Я купив випивку. Що тобі ще треба? Усі свої відповіді ти дізнаєшся, і пошкодуєш.

Мені ж не почулося. Пошкодуєш? Ох, не подобається все це. Може, втекти?

— Навіть і не думай про це, — пригрозив Стівен, зробивши до мене впевнений крок.