5

Перед очима змінювалися обличчя. Спочатку незнайомої мені білявки, потім Крісті. Я не могла зрозуміти, де і що сталося. Я рукою потягнулася до подруги. Бачення розвіялося, і мене накрила реальність.

Я жива. Ні — мертва?.. Я не могла зрозуміти.

Я, розплющивши злиплі очі, озирнулася. Я все ще перебувала на території парку, і стояла глибока ніч. Лежала на тій же лавці, і стікала кров'ю. От халепа! Мене навіть ніхто не відправив до лікарні! Мабуть, вважали п'яною або обколотою наркоманкою. Ось тепер і вір людям.

Я спробувала сісти. Застогнавши, сяк-так знайшла вертикальне положення. Поняття не маю, навіщо він це зробив. Помста? Кому і навіщо? Діку?.. Але я точно не могла згадати Роберта. Він навішав мені локшини на вуха.

Віднявши руку від живота, скривившись, розтерла між пальцями засохлу кров. Скинувши куртку, я, задерши светр, з жахом дивилася на три рани, що кровоточили. Нічого не розумію, чому я ще жива?

Роберт щось говорив: чи зможу я вижити?

Мені потрібно в лікарню, а для початку трохи анестезії. Я рукою потягнулася до кишені куртки: пляшка зникла, так само як і гроші. Ні, щоб допомогти, вони обікрали мене. Потрібно вибиратися звідси.

Притискаючи руку до ран, я піднялася. Обернувшись, побачила велику калюжу крові на асфальті та лавці. Присвиснувши, я хитнулася і мало не впала. Ледве тримаючись на ногах, я пошкандибала до виходу. Додому я не можу повернутися. До лікарні теж, оскільки почнуться непотрібні запитання і розпитування.

Коли я йшла, в голові прокручувала нашу з Робертом розмову, намагаючись його зрозуміти. Я ж зовсім нічого не зробила. Так, була трохи груба, але це ж не привід вбивати. Що він мав на увазі під словом: «Нічні»?

Перечепившись, я, вхопившись рукою за ліхтарний стовп, повисла на ньому, як на герої-рятівникові. Завжди мені щастило кудись влізти, сумно те, що я й гадки не мала, куди й навіщо. Важко дихаючи, я прислухалася. Неподалік чувся шум машин. Аби тільки вистачило сил дістатися до людей. З дерева, зашелестівши крилами, злетіла сова. Затремтівши, я, як переляканий кролик, була готова тікати.

Що ж робити далі?

Відірвавшись від ліхтарного стовпа, знову заворушилася. Мені потрібна Крісті, її бабуся колись працювала медсестрою, вона повинна знати, що робити. Страшенно хотілося пити, та й перед очима вставала пелена. Зціпивши зуби, я ледь стрималася від крику.

Завивши від болю, мене винесло на проїжджу частину. Повз, голосно сигналячи, пролетіло таксі. Закрутившись на місці, я впала. Розмахуючи рукою, намагалася піднятися, але марно, сили покидали мене. Схоже, це все можна назвати передсмертною агонією.

– Ні! – закричала я.

Я не хотіла вмирати. Тільки не так, і не тут, від рук божевільного. Внутрішній голос шепнув: «Ось і заслужила!» Здригаючись від плачу і болю, я вила.

Холодна долоня торкнулася мого чола. Здригнувшись, я, відкривши очі, подивилася в незнайоме мені жіноче обличчя. Мені здалося, що я десь її бачила. Нахилившись до мене, білявка прошепотіла:

– Це тільки сон.

– Сон? – прохрипіла я, не розуміючи.

Вона кивнула.