5

Перед очима змінювалися обличчя. Спочатку незнайомої мені білявки, потім Крісті. Я не могла зрозуміти, де і що сталося. Я рукою потягнулася до подруги. Бачення розвіялося, і мене накрила реальність.

Я жива. Ні — мертва?.. Я не могла зрозуміти.
Я розчепивши злиплі очі  – озирнулася. Я все ще перебувала на території парку і стояла глибока ніч, лежачи на тій же лавці, і стікаю кров'ю. От залепаг! Мене навіть ніхто не відправив до лікарні! Мабуть, порахували пьяною, або обколотою наркоманкою. Ось тепер і вір людям.

Я спробувала сісти. Застогнавши, сяк-так знайшла вертикальне положення. Поняття не маю, навіщо він це зробив. Помста? Кому і навіщо? Діку?.. Але, я точно не могла згадати Роберта. Він навішав, мені локшини на вуха.

Віднявши руку від живота, скривившись, розтерла між пальцями засохлу кров. Скинувши куртку, я, задерши светр, з жахом дивилася на три рани, що кровоточать. Нічого не розумію, чому я ще жива?

Роберт щось говорив: чи зможу я вижити?

Мені потрібно в лікарню, а для початку трохи анестезії. Я рукою потягнулася до кишені куртки, пляшка зникла, так само і гроші. Ні, щоб допомогти, вони обікрали мене. Потрібно вибиратися звідси.

Притискаючи руку до ран, я піднялася. Обернувшись, побачила велику калюжу крові, на асфальті та лавці. Присвиснув, я хитнулась і мало не впала. Ледве тримаючись на ногах, я пошамкала до виходу. Додому, я не можу повернутися. До лікарні теж, оскільки почнуться непотрібні запитання і розпитування.

Коли я йшла, в голові прокручувала нашу з Робертом розмову, намагаючись зрозуміти його. Я ж зовсім, нічого не зробила. Так була трохи груба, але це ж не привід вбивати. Що він мав на увазі під словом: «Нічні»?

Перечепившись, я, вхопившись рукою за ліхтарний стовп, повисла на ньому як на герої-рятівникові. Завжди мені везло кудись влізти, сумно те, що я й гадки не мала, куди й навіщо. Важко дихаючи, я прислухалася. Неподалік чувся шум машин. Тільки б вистачило сил дістатися до людей. З дерева, зашелестівши крилами, злетіла сова. Затремтівши, я як переляканий кролик, була готова тікати.

Що ж робити далі?

Відклеївся від ліхтарного стовпа, знову зарухалася. Мені потрібна Крісті, її бабуся колись працювала медсестрою, вона повинна знати, що робити. Страшенно хотілося пити, та й перед очима вставала полуда. Зціпивши зуби, я ледь стрималася від крику.

Завивши від болю, мене винесло на проїжджу частину. Повз голосно сигналячи, пролетіло таксі. Закрутившись на місці, я впала. Розмахуючи рукою, намагалася піднятися, але марно, сили покидали мене. Схоже, це все, можна назвати передсмертна агонія.

- Ні! - закричала я.

Я не хотіла вмирати. Тільки не так, і не тут, від рук божевільного. Внутрішній голос шепнув: «Ось і заслужила!» Здригаючись від плачу і болю, я вила.

Холодна долоня, торкнулася мого чола. Здригнувшись я, відкривши очі, подивилася в незнайоме мені жіноче обличчя. Мені здалося, що я десь її бачила. Нахилившись до мене, білявка прошепотіла:

- Це тільки сон.

- Сон? - прохрипіла я не розуміючи.

Вона кивнула.