4

Перекотившись на живіт, я руками потяглася до будильника. Голова тріщала так, немов, вчора круто погуляла. Дивним мені здалося те, що у мене не було класичного похмілля. Підсунувши будильник до очей, я зрозуміла, що вже пів на третю дня. З вулиці доносився крик хлопчаків, а знизу з кухні, лайка матері з батьком. Звичайний день з мого гівняного життя. Широко позіхнувши, я, рукою скинула кота та піднялася.

Чому я не могла згадати, що було вчора ввечері?

Останнє що пам'ятала, то, як ми з Крісті кудись збиралися. Може вона пам'ятає?

Знявши трубку, я, сівши на підвіконня, набрала її номер. Після п'яти гудків, подруга відповіла сонним голосом:

- Хто?

- Це я.

- Джоді? Подруга, я не пам'ятаю, як добралася додому.

- Я теж. Схоже, вечір вчора вдався, — зауважила я посміхнувшись.

- Ага! - Крісті позіхнула. - Брат говорив, що я вчора була схожа на зомбі.

- В сенсі?

- Ми точно, вчора тільки пили?

Я задумалась. Я мислила тверезо, і адекватно.

- Думаю, що так, — відповіла я, присівши на ліжко. - Ти хоч пам'ятаєш, куди ми йшли?

- Не. Джоді, приходь до мене сьогодні.

- Не хочу, може завтра. Поки що.

Відставивши телефон в сторону, я, задумавшись, подивилася на нього. Швидко піднявшись, я кинулася до шафи, відчинивши його, вивалила весь одяг. Але так і не знайшла коробку, з тими речами.

Поспіхом натягнувши шорти й футболку, поспішила вниз.

- Мам! Де ті речі? - запитала я, увійшовши в кухню і просто — офігіла.

На столі лежала їжа, і стояли чотири скриньки з пивом. Запихаючи продукти в холодильник, мати відповіла:

- Прокинулася. Тепер зможеш допомогти мені.

- Мам. Звідки все це?

- Як звідки? Я продала ті речі. Скажу, за них непогано заплатили.

- Я хіба дозволяла, тобі копатися в моїх речах ?! - я перейшла на крик.

Зачинивши дверцята холодильника, вона, повернувшись до мене обличчям, запитала:

- Чому б і ні? Ти все одно, не носила б їх. Я зробила тобі послугу. Ти кинула роботу, а потрібно платити. Так, що май на увазі.

Рипнувши зубами, я стрималася і кулею вилетіла з кухні. Закрившись в кімнаті, дала волю нервам. Загарчав я, схопивши матрац, скинула його на підлогу.

Так, я вже як тиждень не виходила на роботу, а вона вже тицяє мене носом в це. Вони самі жодного разу, палець об палець не вдарили, щоб заробити на хліб. Знаючи, що дурненька Джоді принесе. Вдаривши ногою по черевику, я вилаялася грубо і непривабливо.

- Подавіться! - крикнула я.

Переодягнувшись, я вийшла з дому, не сказавши, куди й навіщо. Їх це не повинно хвилювати. Порившись в кишені, і діставши пару купюр, зайшла в супермаркет. Купивши дешевого пійла, пішла в бік міського парку.

Напитися і забутися. Чому я нічого, не пам'ятала з минулої ночі? Так ніби хтось узяв, і стер з моєї голови, щось дуже важливе.

Проходячи повз компанії молодих людей, я зловила на собі їх глузливі погляди. Зціпивши зуби, я пішла далі. За весь час, що прожила, повинна була звикнути та не звертати уваги. Але знову і знову, ловила себе на думці. Я нікчема!

Розлютившись, я сіла на сусідню лавочку. Відкривши пляшку, з жадібністю надпила. Але і випивка останнім часом, не давала того ефекту як раніше. Коли на все і на всіх — наплювати.

Відкинувшись на спинку, я озирнулась. Компанія обговорювала щось, раз у раз, вибухаючи гучним сміхом. Трохи далі, біля фонтану стояла парочка, жадібно цілуючись, так немов хотіли з'їсти один одного. Десь в області серця защемило. Прикривши очі, я, вдихнувши й видихнувши, вилаяла себе. Схоже, починаю остаточно, сходити з розуму.

- Правда, сьогодні непогана погода? - поцікавився у мене чоловічий голос.

Відкривши очі, я, подивившись на нього, і знизала плечима.

- Шкода, що взимку у нас, не так часто йде сніг, — продовжив він, сідаючи поруч на лаву.

Я машинально відсунулася, намагаючись не дивитися на нього. Давши таким способом зрозуміти, що не хотіла спілкуватися.

- Ви любите сніг? - запитав він.

Не знаю чому, але я відповіла:

- Ні.

- Я теж, — кивнув він.

Діставши з кишені пальто пачку цигарок, він, взявши одну, запропонував і мені. Сівши прямо, я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти його наміри. Він був немолодий, та й старим навряд чи назвеш. Десь приблизно сорок років, бо милиці торкнула сивина. Гарні риси обличчя і темні, немов ніч очі. Крісті він би сподобався, мені — ні. Тому, що був занадто старий, і від нього виходила якась дивна енергія. Він мені не подобався.

- Що вам потрібно? - запитала в лоб.

Його тонких губ торкнулася усмішка, все ще простягаючи мені сигарети, відповів:

- Закури, і ми поговоримо.

- О, чому мені з вами говорити? Я з вами не знайома.

- Роберт, — представився він.

Взявши сигарету, я представилася.

- Знаю, — кивнув він, від чого я заглитнулася сигаретним димом.

Відкашлявшись, я, відставивши пляшку в сторону, випалила:

- Що! Що? Ви мене не можете знати?

Випустивши дим через ніс, він, відповівши, запитав:

- Чому?

- Оскільки я, бачу вас вперше!

- В такому випадку. Я знав твого брата, Річарда.

- Діка?

Він кивнув. Тепер-то зрозуміло і мені стало цікаво, за яких умов вони познайомилися.

- Як давно ви його знаєте? Я не пригадую, щоб бачила поруч з ним.

Закинувши ногу на ногу, він, задумавшись, подивився прямо. Так ніби намагався пригадати, де і за яких обставин познайомився з Діком. Потягнувшись до пляшки, я почула дивне зауваження:

- In vino veritas.

- Вибачте?

Мені в мить перехотілося.

- Я говорю: «Істина у вині». Люди завжди так роблять, намагаються втопити горе в вині. Випивка тільки на час притупить біль, а на наступний ранок все знову повториться.

- Ви що вирішили мені, тут прочитати мораль; пити мені, чи ні? Я вже доросла і сама вправі вирішувати.

Чувак, схоже, починав забуватися. Мене починав дратувати, наша пуста розмова. Пора робити ноги. Він скоро почне вчити мене життю. Брр! Як я цього не любила.

- Прости, що може, образив тебе.

Приїхали! Він точно трохи не в собі.

Засунувши пляшку в кишеню, я піднялася, збираючись йти. Потім сталася дивна річ, він взяв мене за руку.

- У мене до тебе є розмова. Вислухай, а потім підеш.

Подивившись на його руку, я помітила родима пляма між вказівним і великим пальцями.

Я сіла. Спочатку послухаю, що він скаже, а там видно буде.

- Я знаю, що ти бачилася з ними, — впевнено сказав Роберт.

- З ким? - перепитала, починаючи шкодувати, що залишилася.

- Нічними.

Мені стало смішно. Приснув, я розреготалася, від чого компанія повернула в нашу сторону голови. Крізь сміх і сльози, я перепитала:

- Нічні? Ви, що з глузду з'їхали? Тут не я п'яна, а, схоже, ви.

- Подивися на мене, — наказав він.

Здригнувшись, я замовкла. Напружився, я, повернувши голову, дивилася на нього, так наче бачила вперше. По суті, я крім його імені нічого не знала. Його темні очі вивчали моє обличчя, стиснувши мою руку, він зігнув мій палець. Суглоб захрустів, але нічого більше.

- Агов чувак! - вигукнула я, намагаючись вирвати руку. - Пусти!

Так ніби не чує мене, він продовжив вивчати шкіру на руці. В душу потроху почав проникати страх.

- Ти не нічна істота, — процідив він крізь зуби.

Останньою краплею мого страху і паніки, послужив ніж. Не збагну від, куди він міг його дістати, так швидко і непомітно.

- Я покличу поліцію! - на підвищених тонах сказала я.

- Ага, — кивнув він. - Кому більше повірять? Мені, або дівчині з пляшкою в кишені.

Заковтнувши, я промовчала, напружено спостерігаючи за його подальшими діями. Провівши кінчиком леза по подушечці середнього пальця, на шкірі виступила пара крапель, темного кольору. Лизнувши їх, він, закривши очі, з хвилину сидів без руху.

- Дивний присмак, — прохрипів він, продовжуючи стискати мою руку.

Затамувавши подих, я чекала, що він ще скаже. Так ніби від його слів, залежала мое нікчемне життя. Роберт відпустив мою руку, так несподівано як з'явився поруч.

- Ти підеш зі мною. Тебе повинні побачити ...

- Воу! - вигукнула я, прокинувшись від заціпеніння. - Так не піде, ти божевільний. Не за які гроші. Зрозуміло!

Я позадкувала, невідривно дивлячись на нього. Млинець! Вічно мені щастило, нарватися на придурків. Маніяка мені ще не вистачало.

В його руці знову блиснула зброя, але на цей раз, кривий вигнутий кинджал. Такі штуковини не можуть носити серійні вбивці, швидше релігійні фанатики. Дік не мав такого. Лезо відливало сріблом, на мить, я заворожено дивилася на нього.

Я зробила помилку. Стиснувши рукою за плече, він встромив його в мене. Раз, два, три...

Перед очима, встала картинка з минулого, Дік і його жертви. Я посміхалася, коли бачила як брат, всаджував в них гострий ніж. Я тоді ловила себе на думці, що вони відчували. Тепер-то я знала — нічого.

Опустивши руку, Роберт, відійшовши в сторону неголосно, вимовив:

- Тепер подивимося, чи зможеш ти вижити.

По тілу хвилею, розійшлася біль. Притиснувши руку до живота, я, відібравши її, не моргаючи, дивилася на закривавлені пальці. Піднявши очі, зрозуміла, що Роберт зник.