4

Перекотившись на живіт, я руками потяглася до будильника. Голова тріщала так, ніби вчора добряче погуляла. Дивним мені здалося те, що в мене не було класичного похмілля. Підсунувши годинник до очей, я зрозуміла, що вже пів на третю дня. З вулиці доносився крик хлопчаків, а знизу з кухні – лайка матері з батьком. Звичайний день з мого паршивого життя. Широко позіхнувши, я рукою скинула кота та піднялася.

Чому я не могла згадати, що було вчора ввечері?

Останнє, що пам'ятала, то, як ми з Крісті кудись збиралися. Може, вона пам'ятає?

Знявши слухавку, я, сівши на підвіконня, набрала її номер. Після п'яти гудків подруга відповіла сонним голосом:

– Хто?

– Це я.

– Джоді? Подруго, я не пам'ятаю, як дісталася додому.

– Я теж. Схоже, вчора вечір вдався, – зауважила я, посміхнувшись.

– Ага! – Крісті позіхнула. – Брат казав, що я вчора була схожа на зомбі.

– У сенсі?

– Ми точно вчора тільки пили?

Я задумалась. Я мислила тверезо й адекватно.

– Думаю, що так, – відповіла я, присівши на ліжко. – Ти хоч пам'ятаєш, куди ми йшли?

– Ні. Джоді, приходь до мене сьогодні.

– Не хочу, може, завтра.

Відставивши телефон убік, я, задумавшись, подивилася на нього. Швидко піднявшись, я кинулася до шафи, відчинивши її, вивалила весь одяг. Але так і не знайшла коробку з тими речами.

Поспіхом натягнувши шорти й футболку, поспішила на перший поверх.

– Мам! Де ті речі? – запитала я, увійшовши в кухню і просто очманіла.

На столі лежала їжа і стояли чотири ящики з пивом. Запихаючи продукти в холодильник, мати відповіла:

– Прокинулася. Тепер зможеш допомогти мені.

– Мам. Звідки все це?

– Як звідки? Я продала ті речі, що ти притягла. Скажу, за них непогано заплатили.

– Я хіба дозволяла тобі копирсатися в моїх речах?! – я перейшла на крик.

Зачинивши дверцята холодильника, вона, повернувшись до мене обличчям, запитала:

– Чому б і ні? Ти все одно не носила б їх. Я зробила тобі послугу. Ти кинула роботу, а потрібно платити. Так що май це на увазі.

Скреготнувши зубами, я стрималася і кулею вилетіла з кухні. Закрившись у кімнаті, дала волю нервам. Загарчала я, схопивши матрац, скинула його на підлогу.

Так, я вже як тиждень не виходила на роботу, а вона вже тикає мене носом у це. Вони самі жодного разу пальцем об палець не вдарили, щоб заробити на хліб. Знаючи, що дурненька Джоді принесе. Вдаривши ногою по черевику, я вилаялася грубо й непривабливо.

– Подавіться! – крикнула я.

Переодягнувшись, я вийшла з дому, не сказавши, куди й навіщо. Їх це не повинно хвилювати. Порившись у кишені й діставши пару купюр, зайшла в супермаркет. Купивши дешевого пійла, пішла в бік міського парку.

Напитися і забутися. Чому я нічого не пам'ятала з минулої ночі? Так, ніби хтось узяв і стер з моєї голови щось дуже важливе.

Проходячи повз компанії молодих людей, я зловила на собі їхні глузливі погляди. Зціпивши зуби, я пішла далі. За весь час, що прожила, повинна була звикнути й не звертати уваги. Але знову і знову ловила себе на думці: Я нікчема!

Розлютившись, я сіла на сусідню лавочку. Відкривши пляшку, з жадібністю відпила. Але і випивка останнім часом не давала того ефекту, як раніше. Коли на все і на всіх – плювати.

Відкинувшись на спинку, я озирнулась. Компанія обговорювала щось, раз у раз вибухаючи гучним сміхом. Трохи далі, біля фонтану, стояла парочка, жадібно цілуючись, так, ніби хотіли з'їсти одне одного. Десь в області серця защеміло. Прикривши очі, я, вдихнувши й видихнувши, вилаяла себе. Схоже, починаю остаточно божеволіти.

– Правда, сьогодні непогана погода? – поцікавився в мене чоловічий голос.

Відкривши очі, я, подивившись на нього, знизала плечима.

– Шкода, що взимку у нас не так часто йде сніг, – продовжив він, сідаючи поруч на лаву.

Я машинально відсунулася, намагаючись не дивитися на нього, давши у такий спосіб зрозуміти, що не хотіла спілкуватися.

– Ви любите сніг? – запитав він.

Не знаю чому, але я відповіла:

– Ні.

– Я теж, – кивнув він.

Діставши з кишені пальто пачку цигарок, він, взявши одну, запропонував і мені. Сівши прямо, я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти його наміри. Він був немолодий, та й старим навряд чи назвеш. Десь приблизно сорок років, бо скроні торкнулася сивина. Гарні риси обличчя і темні, немов ніч, очі. Крісті він би сподобався, мені — ні. Тому що був занадто старий, і від нього віяла якась дивна енергія. Він мені не подобався.

– Що вам потрібно? – запитала навпрямки.

Його тонких губ торкнулася усмішка, все ще простягаючи мені сигарети, він відповів:

– Закури, і ми поговоримо.

– О, чому мені з вами говорити? Я з вами не знайома.

– Роберт, – представився він.

Взявши сигарету, я представилася.

– Знаю, – кивнув він, від чого я ковтнула сигаретного диму.

Відкашлявшись, я, відставивши пляшку вбік, випалила:

– Що?! Що? Ви мене не можете знати?

Випустивши дим через ніс, він, відповідаючи, запитав:

– Чому?

– Оскільки я бачу вас уперше!

– У такому разі, я знав твого брата, Річарда.

– Діка?

Він кивнув. Тепер мені зрозуміло й стало цікаво, за яких умов вони познайомилися.

– Як давно ви його знаєте? Я не пригадую, щоб бачила його поруч.

Закинувши ногу на ногу, він, задумавшись, подивився прямо. Так, ніби намагався пригадати, де і за яких обставин познайомився з Діком. Потягнувшись до пляшки, я почула дивне зауваження:

In vino veritas.

– Вибачте?

Мені вмить перехотілося.

– Я кажу: «Істина у вині». Люди завжди так роблять, намагаються втопити горе у вині. Випивка лише на час притупить біль, а наступного ранку все знову повториться.

– Ви що, вирішили мені тут прочитати мораль: пити мені чи ні? Я вже доросла і сама маю право вирішувати.