2

Розплющивши очі, я сіла. Мені було важко дихати, у роті пересохло, а в грудях пекло.

Труснувши головою, зрозуміла, що тут щось не так. Відкривши рот від подиву, я оглянула світлу кімнату. Моє тіло лежало на купі подушок і білосніжних простирадлах. У великі вікна проникало денне світло.

Потерши обличчя руками, я спочатку подумала, що мені все це сниться. Може, чийсь злий жарт? Багатих знайомих у мене немає, так само як і родичів. Тоді якого дідька я робила в цих апартаментах?! Потрібно тікати, поки ніхто не повернувся. Можуть вимагати грошей і ще чогось гіршого.

Відкинувши білосніжне покривало, я оглянула його, боячись залишити на ньому бруд від свого тіла й душі. Моєму здивуванню не було меж, хтось чудесним чином переодягнув мене. Одягнена в нічну сорочку ніжно-рожевого кольору, що ледь прикривала дупцю, відчувала себе дивно й незвично. Піднявши її, я подивилася на дорогу мереживну білизну.

Мені згадалася минула ніч. Скривившись від відрази до себе, я, озирнувшись, очима пошукала свій одяг. Його я просто не знайшла. На кріслі біля вікна лежали новенькі джинси, кофтинка зеленого кольору і півчобітки на високих підборах. Поруч на вішалці висіло пальто чорного кольору. Це що, розіграш? Виграла в лотерею? Де мої речі?..

Я з обуренням забігла в іншу кімнату. Хотілося почути пояснення довбаного доброзичливця. Але нікого так і не знайшла. Я перебувала у квартирі сама. Зупинившись посеред кухні, помітила записку, прикріплену до холодильника. Зірвавши її, неголосно прочитала вголос: «До темряви, щоб ноги вашої в моєму домі не було. Ваш старий одяг у сміттєвому баку, сподіваюся, нова буде вам до пари. Нічого не повертайте. Поснідайте й ідіть».

Підпис був відсутній. Хто він? Навіщо допоміг мені? Не розумію.

Відкинувши аркуш паперу, списаний рівним чоловічим почерком, я, довго не церемонячись, полізла в холодильник. Що тут такого? Він же дав добро на сніданок. Присвиснувши, побачивши забитий до відмови продуктами холодильник, я потягнулася за банкою з пивом.

Увімкнувши на всю музику, я, немов божевільна, танцювала. Поки знесилено не завалилася в крісло. Допивши пиво, я знову оглянула кімнату. Треба ж такому статися, що потрапила сюди! Хто б це не був, я віддала належне гостинності, випивши всю його випивку.

Потрібно було йти. Мене не цікавило, хто він. Подивившись на годинник, я піднялася. Пора. Переодягнувшись у новий одяг, відчувала себе скуто. Особливо на високих підборах, мені здавалося, що я йду, як корова.

Востаннє оглянувши приміщення, я зачинила двері. На сходах я налетіла на літнього чоловіка. Вибачившись, поспішила вниз, чуючи в спину обурливу репліку. Щойно опинилася на вулиці, від подиву відкрила рот. Мене занесло в багатий район, так далеко я ще не заходила.

Повз пробігали люди, красиво й стильно одягнені. Не звертаючи на мене уваги, що дивно, поспішали у своїх справах. Вперше я відчула себе спокійно. Мене тут ніхто не знав, на відміну від мого району.

Посміхаючись, я пішла (кілька разів підвернувши ногу), насолоджуючись цим почуттям.

Щойно багатий район залишився позаду, мене охопив смуток. Проходячи повз до нудоти знайомих будиночків, відчувала себе ніяково. Десятки пар очей проводжали мене й тут же шепотілися.

— Це що, Джоді?

— Де це вона так вичепурилася?..

— Напевно, знайшла собі багатого...

Голоси. Голоси. Вони зводили з розуму.

Сховавши руки в кишені пальто, я підійшла до будинку. Скільки себе пам'ятаю, фасад і колір не змінилися. Колись будинок був пофарбований у синій колір, зараз фарба на стінах облупилася. Дах варто було б полагодити й перекрити. Як-не-як, це мій дім, у ньому я виросла, зробила свій невмілий перший крок.

— А! Це ти? — запитав із кімнати батько, продовжуючи сидіти біля телевізора, попиваючи пиво. — Мати! Твоя донька повернулася.

Шумно видихнувши, я прикусила язика. З ними краще не сперечатися.

— О! Джоді? Що це на тобі? Де взяла? — запитала мати, з'явившись у дверях кухні.

У брудному халаті вона виглядала втомленою, з розпатланим волоссям та колами під очима. В руках, як завжди, тримала чашку кави та запалену сигарету. Я не знала, що відповісти, оскільки й сама нічого не розуміла.

— Що мовчиш? Де була?

В її голосі чулося роздратування.

— Не знаю, — відповіла, намагаючись не дивитися в її бік.

— Як не знаєш?! Десь ти ж взяла ці речі? — закричала мати.

Здригнувшись, я подивилася на неї, слова так і застрягли в горлі.

— Ну ж, відповідай, брудна суко! Поверни їх назад. Ти що, хочеш сидіти, як і твій братик?

— Ні! — закричала я у відповідь, миттю кинувшись нагору. — Я не знаю, де опинилася.

— Менше пити потрібно! — крикнула вона мені услід, голосно вилаявшись.

Закрившись у кімнаті, я почала стягувати з себе одяг. Мама права, я повинна його повернути. Залишившись лише в спідній білизні, я подивилася на зім'яті джинси біля ніг. Розкидані чобітки та пальто, що лежало в мене на ліжку. Я не можу їх носити.

«Мяу!» — голосно занявчав чорний кіт, зістрибнувши на підлогу з шафи.

Затремтівши, я неголосно прошепотіла:

— Ах, це ти, Віскас.

Замуркотів кіт, потершись об ноги, голодними очима дивився на мене. Видихнувши, я потягнулася за коробкою з кормом. Мати й батько ненавиділи тварин. Отже, я Віскаса намагалася не так часто випускати вільно бродити по дому. Висипавши корм у миску, погладила пухнастого кота по голові.

— Ти просто не повіриш, де я побувала, — промовила я, спостерігаючи, як кіт жадібно поглинав їжу.

Немов зрозумівши мене, він на мить відірвався від їжі — моргнув. Розсміявшись, я піднялася і, зібравши речі, склала їх акуратно, потім кілька хвилин дивилася на них. Діставши порожню коробку з-під взуття, я склала все. Притулившись спиною до дверей шафи, я помітила, що кіт терся біля вікна.

— Хочеш погуляти?

Кіт занявкав, нетерпляче стрибаючи зі столу на підвіконня і назад. Я запустила п’ятірню в його шерсть, нахилилась і поцілувала в маківку. Щойно товста чорна дупа Віскаса зникла з підвіконня, я, присівши на нього, оглянула кімнату.