Таємниці нічного зору Сови Гоглі, або Як Гоглі бачить у повній темряві

Ніч опустила на ліс свою м’яку, оксамитову ковдру.

Усі мешканці лісової галявини зібралися навколо мудрої Сови Гоглі. Її великі, круглі очі виблискували в слабкому світлі зірок.

— Вітаю вас, мої маленькі друзі! — лагідно промовила Гоглі, її голос звучав тихо, як шепіт вітру. — Сьогодні я відкрию вам секрет, як мої очі бачать у темряві, коли навколо здається, ніби чорнило розлили.

Маленька сіренька мишка несміливо пискнула:

— Гоглі, а це правда-правда, що ви бачите вночі краще за всіх на світі? Навіть за Місяця?

Сова Гоглі м’яко усміхнулася, її пір’я навколо очей трохи зморщилося.

— Ох, до Місяця мені ще далеко, моя люба, але так, у темряві мої очі — мої вірні помічники. Вони вміють збирати навіть найтонші ниточки світла, які ховаються в нічному повітрі. Це допомагає мені знаходити дорогу між деревами і бачити, хто там шурхотить у траві.

Маленький колючий їжачок, що згорнувся клубочком біля її лапи, зацікавлено запитав:

— А як це воно працює, ті ваші чарівні очі? Це якась магія?

— Не зовсім магія, мій колючий друже, хоча й дуже схоже на диво, — відповіла Гоглі, поважно кивнувши головою.

— У моїх великих очах є малесенькі чарівні зернятка, які називаються палички. Уявіть собі, що це крихітні світлячки, які дуже-дуже чутливі до будь-якого, навіть найслабшого, промінчика світла. Навіть коли навколо майже зовсім темно, ці палички ловлять ці промінчики, наче голодні ротики, і швиденько передають звісточку до мого мудрого мозку. І тоді я бачу, що відбувається навколо.

— Ого! — протягнула мишка, її маленькі оченята загорілися від здивування.

— А якщо темрява така густа-прегуста, що аж пальців не видно? Навіть найтонші промінчики ховаються?

Сова Гоглі хитро підморгнула одним оком.

— Тоді на допомогу приходять мої гострі вушка! — додала вона, кумедно ворухнувши пучками пір’я над очима.

— Вони чують най-найтонші звуки — як шелестить опале листя під чиїмись лапками, як тихесенько сопе маленький зайчик, як шарудить у траві комашка. Мої вуха — це мої нічні вушка-розвідники!

Зелена жабка, що сиділа на великому листку латаття, несміливо запитала:

— Гоглі, а ти колись, ну… губилася в такій темряві, що нічого не було видно і не чути?

Сова Гоглі розголосно, але добродушно засміялася, змахнувши своїми великими крилами.

— Та що ти, моя квакуче диво! Темрява для мене — не перешкода, а скоріше… мій вірний друг. А мій нічний зір і гострий слух — це мої особливі лісові скарби! Вони ніколи мене не підводять.

Гоглі перевела свій мудрий погляд на всіх своїх слухачів.

— Бачите, мої любі, кожен у лісі має свої особливі таланти. Їжачок має колючки, зайчик — швидкі лапки, а я — чарівні очі та гострі вуха, які допомагають нам жити вночі.

Сова Гоглі знову усміхнулася.

— А знаєте що? Наступного разу, коли ніч знову спуститься на наш тихий ліс, ми зануримося у світ загадкових звуків лісу — почуємо, як розмовляють тваринки вночі, і дізнаємося, хто з них найкращий музикант. Тож до зустрічі під яскравими зірками! Хай вам сняться спокійні сни!

І Сова Гоглі тихо змахнула крилами, злетіла у темне небо, де її великі, мудрі очі яскраво виблискували, спостерігаючи за своїми маленькими друзями, доки вони готувалися до солодкого нічного сну.