Ква-Кваград — місто, що співає вночі

Темна ніч лагідно огортала болото пухкою ковдрою туману. Легкий вітерець шелестів очеретом, а зірки виблискували на небі, мов крихітні ліхтарики. Саме в таку чарівну мить, як завжди перед сном, Сова Гоглі вмостилася на гілці старої верби й заговорила своїм лагідним голосом:

— Привіт, мої любі слухачі! Зараз я розповім вам про місце, яке з’являється лише вночі, коли все навколо спить. Це — чарівне жаб’яче місто, що заховалося серед густого очерету. І називається воно… Ква-Кваград!

Раптом з темряви почулося тихе ква-ква, потім ще одне — голосніше, а потім ціла музична хвиля квакання розлилася над болотом.

— О-о-о, ось і мої друзі-жаби, — усміхнулася Сова. — Щовечора, коли заходить сонце, вони збираються разом, щоб поспілкуватися, поділитися новинами й… заспівати!

На великому лататті з’явилася стара жаба з короною з ряски. Це була Хвакі — найстарша й наймудріша з усіх мешканців Ква-Кваграду.

— Го-го-го, Гоглі, сьогодні ми знову влаштовуємо нічний концерт! — сказала вона, реготнувши. — У нас нові пісні та нові вогники!

— Розкажи мені, Хвакі, — звернулася Сова, — як вам вдається так гарно співати разом? Ніби справжній хор!

Хвакі скромно поправила ряску:

— У кожної жабки свій особливий голос. Малюк Квінк, наприклад, співає тоненько: квік-квік, а дядечко Тумба — басом: КВУААА! А разом ми звучимо як нічна симфонія. Це наша мова. Ми співаємо, щоб відчути, що ми не самі, навіть у темряві.

— А як ви не губитеся серед очерету? — зацікавилася Гоглі.

— О, у нас є наші маленькі чарівники — світлячки! — Хвакі махнула лапкою, і в повітрі замерехтіли десятки золотих вогників. — Вони світять нам шлях, кружляють над домівками й навіть складають світлові візерунки, коли ми співаємо!

— Це схоже на казку, — прошепотіла Гоглі, вражена.

— Це і є казка, тільки справжня! — розсміялася жаба. — І знаєш що? Наше місто не завжди видно. Тільки коли місяць світить особливо яскраво, а болото спить спокійно — тоді Ква-Кваград відкриває свої таємниці тим, хто уважно слухає.

— А у вас є будиночки? — запитала Сова.

— Звісно! — Хвакі гордо показала лапкою навколо. — Он там — хатка на лататті для співаків. А там — башта з мушель для гурту "Квакотон"! А ще є музичне джерельце, яке дзюрчить у такт з нами.

— Яка краса… — зітхнула Гоглі.

— Тільки пообіцяй, — серйозно сказала Хвакі, — не шуміти вдень. Ми тоді спимо. А ще — не розповідати лисиці про наше місто. Бо ми живемо мирно, але трохи боїмося її довгого носа…

— Обіцяю! — мовила Сова. — А тепер я мушу летіти. Завтра розповім своїм слухачам про те, як сови бачать у темряві й чому нам не потрібні світлячки. Хоча… вони дуже гарні.

Світлячки тихо закружляли навколо Сови, прощаючись. А жабки знову почали співати, і над болотом зазвучала чарівна мелодія — пісня нічного Ква-Кваграду…

— До зустрічі, мої маленькі! — промовила Гоглі. — Нехай вам насниться спів жаб і танець світлячків під зоряним небом…