Світлячоквіт — світло у темряві

У лісі знову настала ніч. Вона ніжно накрила дерева своєю оксамитовою ковдрою, і все навколо затихло. Тільки зірки на небі блищали, наче хтось розсипав крихітні ліхтарики по темному полотні.

Сова Гогля сиділа на своїй гілці, загорнувшись крильцями, і мрійливо дивилася в небо.

— Сьогодні буде особлива розповідь... — прошепотіла вона. — Бо ж нічого не боїться той, хто має світло навіть у темряві.

— Гогля! Ми прийшли! — долинуло знизу.

Під деревом зібралися її друзі: білочка Ліззі, зайчик Лиско, їжачок Піксель і жабка Хряська, яка принесла термос з м’ятним чаєм — на випадок, якщо історія буде довга.

— Готові? — запитала Сова.

— Так! — вигукнули всі в один голос.

— Тоді слухайте…

— У найтемніших куточках лісу, де не сягає навіть місячне світло, росте чарівна рослина — Світлячоквіт! — урочисто почала Сова. — Він світиться вночі сам, без батарейок і чарівних паличок!

— А це квітка-чарівник? — прошепотала Ліззі, притискаючись до Лиска.

— Не зовсім, але трохи — так! — засміялася Гогля. — Бо саме він рятує тих, хто загубився в темряві.

Раптом щось замерехтіло поруч із дубом. Маленька іскорка підлетіла до них і зробила коло.

— Ой, це ж… Світлик! — зраділа Гогля.

— Привіт, друзі! — засміявся маленький світлячок. — Ви якраз говорите про мого друга — Світлячоквіта! Я можу вам показати, де він росте!

— А ми можемо з вами? — запитала Ліззі. — Навіть якщо ми трохи шарудимо і постійно все нюхаємо?

— Навіть якщо ви хропете в кущах, — підморгнув Світлик.

Вони вирушили у подорож. Темний ліс шумів навколо, але Світлик освітлював їм шлях, блимаючи, мов маячок. Друзі проходили повз старі пеньки, нічні кущі, де спали метелики, і тихі озерця з гладенькою водою.

— А ось і він! — вигукнув Світлик, зупинившись біля галявини.

Посеред м’якого моху, ніби з казки, росли десятки Світлячоквітів. Їхні пелюстки світилися м’яким зеленуватим світлом, мов казкові лампадки.

— Вони ніби вітаються! — прошепотала Хряська.

— Так і є, — посміхнувся Світлик. — Кожен Світлячоквіт має особливі клітинки — маленькі ліхтарики. Коли хтось наближається, вони починають світитися яскравіше. Це їхній спосіб сказати: “Я тебе бачу! Не бійся!”

— А якщо тут пройде ведмідь? — шепнув Лиско.

— Світлячоквіт почне світити так яскраво, що ведмідь подумає, що це ранок і втече додому спати! — пожартував Піксель.

— Це не просто квітка… Це цілий лісовий маяк! — захоплено вигукнула Ліззі. — Він охороняє ніч!

— А знаєте, що найцікавіше? — додав Світлик. — Іноді, в найтемніші ночі, Світлячоквіт починає співати... тихо-тихо, наче колискову для лісу. Але це чують тільки ті, хто не боїться темряви.

Всі завмерли. І справді — в тиші ночі, під світлом квітів, ледь чутно звучала ніжна мелодія... мов шелест пелюсток або спів зорі.

— Друзі, ми повинні берегти таких помічників лісу, — мовила Сова. — Не рвати, не топтати, не забирати в баночки. Бо де ще ви побачите, як росте світло?

— А можна я поселюсь поруч із ними? — спитала Хряська.

— Тільки тихенько кахикай! — засміялися всі.

Повертаючись додому, друзі ще довго озиралися назад — туди, де мерехтіли світлячоквіти.

І кожен подумав про щось своє.
Про світло.
Про дружбу.
Про те, як добре мати на ніч історію від Сови Гоглі.

_______________________________________________________________________________________

Анонс наступної історії

Наступної ночі Сова Гогля розповість про таємниче місто жаб, яке з’являється лише опівночі на болоті. Як жабки будують свої хатки з листя? Як вони знаходять одне одного у темряві? І чому їхні голоси звучать, мов чарівна музика?
Не пропустіть наступну історію — «Ква-Кваград — місто, що співає вночі»!