Дівчина-кінь і двоголовий змій у Межовому Лісі

Колись, не так давно, як здається, після прощання з Гордієм, Ми привели Вірляну до лісу. Це був не просто ліс — це був Межовий Ліс, територія, якого уникали навіть найзухваліші браконьєри. Ліс, що дихав і мовчав. Місце, де кожен листок міг говорити, а кожна тінь мала ім’я. І де ті, хто колись зайшли без дозволу до Лісу, перетворившись на дерева з очима, що досі стежили.

Настав час маленькій відьмі продовжити свій шлях, тож Ми, охоронці балансу між світом людей і тварин, привівши її до Межового Лісу, зникли за вербою.

Вірляна стояла у тіні під гнучким деревом,  яка здавалася надто щільною для полудня. У повітрі згущувалося щось невидиме, як чужа думка, яка ще не наважилася стати словом. Маленька відьма відчувала, що за нею спостерігають. Ліс наче чекав і водночас випробовував. Вона мовчи чекала. Чекала на рішення лісу, відчуваючи на собі погляди. Ті, що не мають зіниць, ті, що звикли бачити страх, але Вірляна нічого не боялася. Вона не збиралася тікати.

— Вона зможе? — пролунав чийсь голос, тонкий, мов писк миші. Він був поруч, і водночас був далеко.

— Чому ні? — відповів інший, рівний і твердий.

— Вона ж подолала Болотний Образ, — обережно зауважив третій. Тембр належав чарівному поні. Вірляна пригадала: такий голос був у того, кого вона лікувала ще тоді, коли її зіллями загоювали не лише рани, а й серця.

— Досить сперечатися, — мовив четвертий. — Ліс сам вирішить.

І він вирішив. Верба зітхнула довгим, тремтячим зітханням і її срібні гілки піднялися, відкриваючи вузький прохід, за яким тремтіло щось,  що було схоже на тінь у формі обличчя. Вірляна зробила крок.

За деревом стояли: борсук із розумними, втомленими очима, нерухома сова, мов вирізана з кістки, білка, з якої сипався золотий пил, лисиця з очима хитрющої бабусі, чорний ворон, мов сама ніч,  і високий олень, на рогах якого спочивало пташине гніздо. Пташка не показувалась, але Вірляна відчувала, що щось у ньому живе. І  це щось стежить.

За оленем ховалося маленьке створіння. Воно вийшло з тіні і Віряляна побачила синє поні з очима, що дивилися просто в душу. 

— Це ти, та сама дівчина... — заговорив олень. Його голос був наче вітер, що ходить полем, де колись стояли могили.

— Напевно... — відповіла Вірляна, розглядаючи істот Межового Лісу. Вона і раніше зустрічала чарівних істот, та цього разу все відчувалося по-іншому. Чи то істоти були іншими, чи Вірляна подорослішала й почала по-іншому дивитися на світ.

— На небі немає жодної пташки, — додав олень. — Це знак. Твій прихід передбачили. Ти маєш повернути спокій. 

— Так, я це вже зрозуміла...

— Нестор загинув, — промовив ворон й, не змінюючи тону, додав:

— А її бабусі далеко до неї..., тож не дивно, що Вони покликали її.

«Вони? Це він говорить про Чарівні Метелики?» — подумала Вірляна, відчувши позаду себе дихання Болотного Образу.

— Я прийшла з Болотним Образом. Йому можна зі мною до лісу?

Білка й борсук загули в унісон:

— Гарне питання...

Вірляна помітила, що коли білка хитала головою, з її хутра сипалися дрібні золоті піщинки, мов пил, але кожна, торкнувшись землі, залишала після себе крихітну зловісну пляму — жовту і трохи липку. Папороть, на яку впала піщинка, закам’яніла.

— Вивірко! — гукнув ворон, налякавши білку. Вона розгубилася, від чого знову хитнула головою і піщинки посипалися донизу.

— Болотний Образ не має права перебувати в Межовому Лісі, — сказав олень, і на мить його тінь здалася більшою за тіло. — Але ти змінила його, випустивши з нього темряву. Тепер він наповнений білою магією. Я чую це... Нехай увійде.

Із дозволу Фореста, так звали оленя, Болотний Образ увійшов до лісу. Дерева відступили безшелесно, в повітрі залишився запах кори й чогось іржавого.

Вони йшли за Форестом. Поруч летів Корнеліус, а за ним — мовчазна сова. Поні йшов осторонь, приховуючи погляд, але його мовчання не було порожнім. Воно тримало в собі щось забуте, як нічне ім’я, яке не можна вимовити при світлі дня.

— Він нащадок останнього поні-мага, — прошепотіла лисиця Веста. — Він без імені. Поні-маги отримують його лише після першого прояву сили, а це поні здається звичайним, лише колір слугує нагадуванням, що він — нащадок славетного роду.

— Тихо! — буркнув борсук Холідей. — Це не для чужих вух...

— Чого це ти?! — образилася Веста. — Всі про це знають.

— І все ж, слідкуй за тим, що говориш! — на плечі Холідея сиділа білочка Голді, яка, здавалося, тремтіла від напруження. Її очі спіймали погляд Вірляни — у них була цікавість, страх і беззвучне прохання. Один невірний рух і вона могла перетворити борсука на золоту фігуру, назавжди.

«Їй потрібна допомога, — подумала Вірляна. — Дуже неприємний дар...»

Наближалася ніч. Загін зупинився на привал біля струмка, що безупинно бурмотів. Його звук був не схожий на воду, радше на шепіт того, хто давно вмер, але не перестав говорити.

— Господи, я більше не можу! — раптом вигукнуло щось поряд. Вірляна озирнулася, але нікого не побачила, окрім ромашки. — Цей струмок не затикається з самого ранку! Треба було шукати інше місце!

Земля здригнулася і з неї вирвалася ромашка. На перший погляд — звичайная але в неї були руки з пелюсток, ніжки-корінці й злість. Справжня, гірка злість, яка пахла полином.

Вірляна усміхнулася: «Тут, у цьому лісі, навіть квіти вміють бути собою, і сваритися теж».

— Їй доведеться йти всю ніч, — промовив Корнеліус, що щойно опустився біля маленької відьми. Вночі його пір’я здавалося ще чорнішим — тепер воно поглинало світло.

— А якщо я допоможу? Можу перенести її туди в мить, — запропонувала Вірляна.

— Не потрібно. Ця ромашка справждня буркунка. Минулого року вона пішла з галявини, бо їй було занадто шумно, а ще раніше — бо було надто тихо. Вона має знайти своє місце сама, як і кожен із нас.

Він замовк, а тоді тихо додав, ледь чутно, як шепочуть перед нападом:

— І ти також. Прийде час і ти зупинишся. Але не зараз. Зараз ти потрібна тут, у Межовому Лісі.