Частина ІV. Вірляна. Моторошність не закінчується

.

Дівчина-кінь і двоголовий змій у Межовому Лісі

Анотація:

       Ми, Чарівні Метелики, привели Вірляну до межі між світами. Межовий Ліс не має доріг. Він дихає, шепоче і дивиться — навіть коли ти заплющуєш очі. Колись тут зникали безвісти сміливці, а тепер сюди ступає вона — дівчина-відьма, яка не боїться темряви, але темрява боїться її.

        У цій повісті оживає страх, але з ним приходить і сила. Це історія про те, як Вірляна входить у печеру до змія, що говорить із двох вуст — і жодна не знає жалю. Як вона рятує не лише заручників, а й себе. Як зустрічається з Нами у нашому справжньому обличчі. Але чи побачила вона Нас — і навіщо Ми відкрили портал?..

       Колись, не так давно, як здається, після прощання з Гордієм, Ми, Чарівні Метелики, привели Вірляну до лісу. Але це був не просто ліс — це був Межовий Ліс. Територія, якої уникали навіть найзухваліші браконьєри. Ліс, що дихав і мовчав. Місце, де кожен листок міг говорити, а кожна тінь мала ім’я. І де ті, хто колись зайшли без дозволу, перетворювалися на дерева — з очима, що досі стежили.

       Настав час дівчині продовжити свій шлях, тож Ми, охоронці балансу між світом людей і тварин, привели її до Межового Лісу і зникли за вербою.

       Вірляна стояла під гнучким деревом, у тіні, яка здавалася надто щільною для полудня. У повітрі згущувалося щось невидиме — як чужа думка, яка ще не наважилася стати словом. Маленька відьма відчувала, що за нею спостерігають. Ліс наче чекав. І водночас випробовував. Дівчина чекала. Чекала на рішення лісу. Вона відчувала погляди. Ті, що не мають зіниць. Ті, що звикли бачити страх, але Вірляна нічого не боялася — вона не збиралася тікати.

— Вона зможе? — пролунав чийсь голос, тонкий, мов писк миші. Він був поруч, і водночас — далеко.

— Чому ні? — відповів інший, рівний і твердий.

— Вона ж подолала Болотний Образ, — обережно зауважив третій. Тембр належав чарівному поні. І Вірляна пригадала: такий голос був у того, кого вона лікувала ще тоді, коли її зіллями загоювали не лише рани, а й серця.

— Досить сперечатися, — мовив четвертий. — Ліс сам вирішить.

І він вирішив. Верба зітхнула — довгим, тремтячим зітханням — і її срібні гілки піднялися, відкриваючи вузький прохід, за яким тремтіло щось, схоже на тінь у формі обличчя. Вірляна зробила крок.

       За деревом стояли: борсук із розумними, втомленими очима, сова — нерухома, мов вирізана з кістки, білка, з якої сипався золотий пил, лисиця з очима хитрющої бабусі, чорний ворон — мов саме ніч — і високий олень, на рогах якого спочивало пташине гніздо. Пташка не показувалась, але Вірляна відчувала — щось у ньому живе. І щось стежить.

       За оленем ховалося маленьке створіння. Воно вийшло з тіні — синє поні з очима, що дивилися просто в душу. 

— Це ти, так? Та сама дівчина... — заговорив олень. Його голос був наче вітер, що ходить полем, де колись стояли могили.

— Напевно... — відповіла Вірляна, розглядаючи істот Межового Лісу. Вона і раніше зустрічала чарівних істот, та цього разу все відчувалося по-іншому. Чи то істоти були іншими, чи Вірляна подорослішала й почала по-іншому дивитися на світ.

— На небі немає жодної пташки, — додав олень. — Це знак. Ти маєш повернути спокій. Твій прихід передбачили.

— Так, я це вже зрозуміла...

— Нестор загинув, — промовив ворон й, не змінюючи тону, додав:

— А її бабусі далеко до неї..., тож не дивно, що Вони покликали її.

«Вони? Це він про Чарівні Метелики?» — подумала Вірляна, відчувши позаду себе дихання Болотного Образу.

— Я прийшла з Болотним Образом. Йому можна зі мною до лісу?

Білка й борсук загули в унісон:

— Гарне питання...

Вірляна помітила, що коли білка хитала головою, з її хутра сипалися золоті піщинки — дрібні, мов пил, але кожна, торкнувшись землі, залишала після себе крихітну зловісну пляму — жовту і трохи липку. Папороть, на яку впала піщинка, закам’яніла. І не ворушилася більше.

— Вивірко! — гукнув ворон, налякавши білку. Вона розгубилася, від чого знову хитнула головою — піщинки посипалися донизу.

— Болотний Образ не має права перебувати в Межовому Лісі, — сказав олень, і на мить його тінь здалася більшою за тіло. — Але ти не випустила з нього темряву. Ти змінила його. Тепер він наповнений білою магією. Я чую це... Нехай увійде.

       Із дозволу Фореста, так звали оленя, Болотний Образ увійшов до лісу. Дерева відступили безшелесно, але в повітрі залишився запах кори й чогось іржавого.

       Вони йшли за Форестом. Поруч летів Корнеліус, а за ним — мовчазна сова. Поні йшов осторонь, приховуючи погляд. Але його мовчання не було порожнім. Воно тримало в собі щось... забуте, як нічне ім’я, яке не можна вимовити при світлі дня.

— Він — нащадок останнього поні-мага, — прошепотіла лисиця Веста. — Він без імені. Поні-маги отримують його лише після першого прояву сили, а це поні здається звичайним, лише колір слугує нагадуванням, що він — нащадок славетного роду.

— Тихо! — буркнув борсук Холідей. — Це не для чужих вух...

— Чого це ти?! — образилася Веста. — Всі про це знають.

— І все ж, слідкуй за тим, що говориш! — на плечі Холідея сиділа білочка Голді, яка, здавалося, тремтіла не від ваги, а від напруження. Її очі спіймали погляд Вірляни — у них була цікавість, страх і беззвучне прохання. Один невірний рух — і вона могла перетворити борсука на золоту фігуру. Назавжди.

«Їй потрібна допомога... — подумала Вірляна. — Дуже неприємний дар...»

       Наближалася ніч. Загін зупинився на привал біля струмка, що безупинно бурмотів. Його звук був не схожий на воду — радше на шепіт того, хто давно вмер, але не перестав говорити.

— Господи, я більше не можу! — раптом вигукнуло щось поряд. Вірляна озирнулася, але нікого не побачила, окрім ромашки. — Цей струмок не затикається з самого ранку! Треба було шукати інше місце!