Хлопець з головою акули

Анотація:

       Моторошна, глибока та зворушлива повість  про Родосвіта — хлопця, якого власний гнів перетворив на чудовисько. Та справжнє диво криється не в магії чаклунки, а в здатності змінитися, попросити пробачення й зробити перший крок — додому. Це повість про біль, провину, надію. І про дівчинку Вірляну, яка рятує не чарами, а розумінням. Хоча… для справжнього дива трохи чарів таки не завадить.

       У королівстві, яке ніжно обіймали морські води, у родині простого пекаря народився син. Він мав рудий чуб і щоки, наче налиті сонцем яблука. Назвали його Родосвіт — бо з ним у їхнє життя увійшло саме світло.

       Перші роки хлопчик ріс тихим і лагідним. Але щось зламалося. То був не просто перехідний вік — Родосвіт став грубим, колючим, впертим. Він штовхав матір, ігнорував батька, бив посуд і кричав, коли щось ішло не за його бажанням. Мати довго мовчала, ховаючи синяки. Та правда завжди проривається, і батько дізнався. Спочатку взяв сина до пекарні — мовляв, праця вилікує. Але за кілька тижнів усе повернулося на круги своя. Розчарований і зболений, пекар вигнав сина з дому.

Ми спостерігали за цим, але не могли втрутитися.

— Може, покличемо Вірляну? — запитав один серед Нас.

— Ні, це проти правил, — відповів старший Метелик. — Але Вірляна неподалік від цього королівства. Вона може втрутитися, якщо побажає.

       Родосвіт довго блукав вулицями міста, стикаючись із порожніми поглядами людей, які не хотіли знати його правду. Зрештою забрів до лісу. Там спочатку було цікаво: ягоди, тиша, свобода. Аж поки не прийшла ніч. І з нею — холод, темрява, звуки, які здавалися живими. Коли він почув моторошне «Пу-Гу», тіло скував страх. Хлопець кинувся навмання крізь хащі — й опинився перед нею.

Перед чаклункою.

Вона не мала бородавок чи довгого волосся. Просто стара жінка з очима, в яких оселився біль і нудьга. Вона прийняла його — дала дах, їжу, ласку. Читала йому, розчісувала волосся, гладила по спині. І Родосвіт... знову став собою. Тим, ким він не хотів бути: вередливим, нетерплячим, жорстким. Він зруйнував будинок чаклунки, знущався з тварин. Навіть рибки в акваріумі відмовилися їсти.

       Чаклунка мовчки спостерігала. І коли терпець урвався — перетворила його на чудовисько. На акулу. Але не до кінця. Гнів зламав заклинання: Родосвіт залишився людиною з тілом підлітка, але з головою акули.

А потім Чаклунка виштовхнула його до моря.

       Люди лякалися його. Одні кидали каміння, інші хрестилися. Діти тікали, навіть собаки гарчали. Його ненавиділи, не розуміючи, що під цією головою — розгублений хлопець, якому страшно від самого себе.

       А потім з’явилася Вірляна, і Нам дійсно полегшало.

Вона підійшла близько. Не тікала, не кричала. Просто простягла кухоль молока і сказала:

— Ти не зобов’язаний залишатися таким. Повернися додому. Почни з початку.

 — Я... правда можу?... Ще не пізно?

— Ніколи не буває пізно.

Родосвіту мало вірилося, але він таки повернувся додому. Довго стояв біля батьківської хати, не насмілюючись постукати. Згадав, як кричав на матір, як штовхав її. Серце стискалося від сорому. Тож він ліг спати у хліві — поруч із коровою, в темряві, з головою акули і мокрими від сліз щоками.

       Вночі Вірляна дала корові зілля й прошепотіла їй дещо ніжне, що залишиться між Нами. А вранці хлопець прокинувся від запаху теплого молока. Його мати стояла перед ним. Не питала. Не докоряла. Просто дала синові кухоль молока. Родосвіт, не вірячи очам, випив молоко, а потім, наважившись, обійняв маму.

І цієї миті чарівне стало реальним: гострі зуби зникли, голова знову стала людською. Він був знову — Родосвіт. Просто хлопець. Просто син.

Він пригорнувся до матері щільніше й сказав тільки два слова:

— Пробач мене.

       А Ми полетіли далі, Вірляна слідом, бажаючи рятувати світ. Бо світ, здебільшого, рятується не чарами. Світ рятується добротою. І часом найсильніші чарівники — це діти, які пам’ятають: справжня магія починається з тебе.

       Хоча… чого це Ми? Навіть це — теж магія.