Тарган Хам Золотий Вусик у Королівстві Сміху

Анотація:

       Моторошна казкова повість про те, як звичка сміятися з усього може стати згубною. До Королівства Сміху приходить темний чаклун у масці блазня — й поступово воно перетворюється на музей золотих статуй. Лише хоробрий хлопчик Власій та дівчинка Вірляна здатні протистояти золотоносному таргану й перемогти зло.

Повість порушує важливі теми: критичного мислення, сили добра й небезпеки байдужості.

       Королівство Сміху ніколи не знало сліз. Люди сміялися навіть тоді, коли йшов дощ чи коли падали. Та одного дня здалеку прийшов дивний чоловік. У нього було обличчя блазня, але очі — глибокі й пусті. Якби ж Ми відразу помітили його...

       Він розповідав анекдоти, жартував із дітьми, підморгував дорослим. А потім, сміючись, кинув на бруківку яблучний огризок. Ті, що спостерігали за ним, спершу здивувалися, але невдовзі теж почали сміятись, кидаючи на землю все, що завалялося вдома. Це жарт, так? Усе — жарт…

       За декілька днів вулиці королівства перетворилися на смітники. За тиждень — сморід заповнив будинки. За місяць із щілин почали вилазити миші й... таргани. Їх було так багато, що не зрахувати, та один усе ж виділявся. Він був інший.

       Тарган Хам Золотий Вусик був великий, мов долоня дитини. Його панцир блищав, немов лакований, а правий вус був довжелезний. Коли він торкався предметів — ті ставали золотими. Ніхто не бачив, як він з’явився. Але з ним прийшло лихо.

       Ми, Чарівні Метелики, терміново викликали Вірляну, адже часу було мало — тарган почав перетворювати людей на золоті, холодні, безмовні статуї. І вже ніщо не збуджувало в них сміху.

Той, хто звав себе блазнем, насправді був чаклуном. Він хотів створити музей із золотих тіл — не для збагачення, у нього золота було вдосталь, а для своєї втіхи.

Він розсміявся, коли закляк перший будинок, а потім фонтан, а за ним пес на ланцюгу. Всі почули його сміх, коли Тарган Хам Золотий Вусик перетворив першу людину — місту вже було не до сміху.

       Коли прибула Вірляна, пів королівства вже сяяло холодним золотом.

— Це... справжній музей! — мовила вона, конкретно ні до кого не звертаючись. — Я можу впоратися з чаклуном, але для таргана мені потрібен...

Вона посміхнулася, побачивши на вулиці хлопчика. Його звали Власій. Йому було тринадцять — і він збирав сміття. Босоніж, із подряпаними руками, тягнув мішки до саморобної машини, яка перетворювала сміття на цеглу. Вірляна не вірила своїм очам. Ми також не повірили власним крилам.

— Він чистий, — мовив старший Метелик.

— І розумний, — додав інший.

— Але чи вистачить йому хоробрості? — запитала Вірляна.

— Так, — відповіли Ми, — а якщо забракне — ти йому допоможеш.

Вірляна підійшла до Власія й одразу заговорила про справу, повідавши хлопчику, що якщо не знищити великого таргана — королівства не стане.

— Я це знаю, — відповів хлопчик, продовжуючи збирати сміття.

«Він дійсно розумний...» — подумала Вірляна, кидаючи сміття до саморобної машини.

— Ти допоможеш мені в цьому? На тобі — тарган, на мені — чаклун.

       І чому Ми не подумали про те, що Вірляна боїться тарганів? Чарівні Метелики нічого не бояться, тож Ми забули про вразливість інших.

— Так... — відповів Власій, збільшуючи потужність машини. — Я спостерігав за тарганом декілька днів і помітив, що він любить їсти. Не хвилюйся, він незабаром потрапить до моєї пастки. Щасти тобі з чаклуном!

Власій посміхнувся Вірляні й пішов на сусідню вулицю. І саме вчасно — Тарган Хам Золотий Вусик потрапив до пастки: льодяник з інжирним смаком у золотій коробці зробив свою справу. Хлопчик швидко накрив коробку золотою кришкою й щосили побіг до печі.

       Коли Власій кинув таргана до полум’я, пекельний вереск покотився вулицями — і зупинився біля серця чаклуна.

— Хтось спалив мого таргана... — прошепотів він. — А отже, я більше не невразливий.

Чаклун оглянувся навколо — і зустрівся поглядом із Вірляною.

— Ти!.. — зашипів він.

— Так, я! — відповіла Вірляна, відкриваючи пляшку з еліксиром. — Пограємо?

— Я люблю ігри! — зареготів чаклун.

— Ця тобі не сподобається.

       Вірляна вилила на нього еліксир — і сталося те, чого навіть Ми не могли передбачити: чаклун заплакав, зморщився, зменшився, а потім і зовсім зник, розчинившись у повітрі.

У ту ж мить золоті статуї почали оживати, пес загавкав — і Власій це почув.