Козлик Тіон і темна магія саду

Анотація:

       Моторошна повість з іронічним підтекстом про впертого, балуваного козлика на ім’я Тіон, який порушує заборону і куштує чарівні чорні груші з саду самітниці-відьми. Та після цього в його житті починають коїтись речі, що не піддаються здоровому глузду: фекалії оживають, співають, переслідують його й намагаються... створити його двійника. Усе село в паніці, а Тіон змушений тікати разом із бабусею і дідусем.

       На допомогу приходить загадкова Вірляна — юна дівчина з математичним підручником і неабиякими знаннями про магію. Вона не лише не боїться темної сили, а й бере Тіона за роги — буквально — і веде назад у бій проти брудного зла.

       Це історія про відповідальність, перші перемоги над собою, силу добра і магічну помсту. У тексті багато гротескного гумору, дотепної іронії та несподіваних поворотів.

       На околиці відлюдного села жили собі дід і баба. Не було в них ані онуків, ані дітей. Але вони мали того, кого любили понад усе — козлика Тіона.

Маленький, упертий і дуже вибагливий, Тіон був для них як рідний син. Йому віддавали найкраще: найсоковитіші овочі, свіжу воду з джерела, ласку й безмежну терплячість.

Лише одне прохання мали дід із бабою до козлика — не підходити до старого саду біля лісу. Там жила самітниця, про яку ходили чутки, ніби вона — відьма. Дід із бабою дуже її боялися й завжди оминали п’ятою дорогою той будинок.

— І груші її не чіпай, Тіоне, — казала баба. — Бо лихо буде.

       Насправді вона навіть не уявляла, яке саме лихо — просто не хотіла, щоб козлик брав чуже. Тіон пообіцяв не чіпати груші, та, як то буває з обіцянками, — не втримався.

       Одного вечора він непомітно пробрався до саду. І не просто пробрався — а ще й нахабно наївся дивних чорних груш. На смак вони були надто солодкі, але щось у них було не так — це відчувалося. Ми знали, у чому справа, та не могли втрутитися. Поки що.

Уночі, після того, як козлик з’їв відро чорних груш, його мучила спрага. Вийшов Тіон на подвір’я — і раптом почув... голоси.

— Тіоне-е... Ти повернувся-аа... — протяжно й моторошно тягнуло з темряви.

Козлик озирнувся — пусто. Та коли він схилився до води — голоси знову заговорили. Цього разу чітко й зухвало.

«Що це?» — подумав козлик, а потім, серед темряви й нічного затишку, він побачив фекалії. Його фекалії... розмовляли.

Тіон якомога швидше повернувся до кімнати, намагаючись забути про почуте. Та таке не забувається.

       Наступного ранку він боявся вийти зі своєї кімнати. Так-так, він таки жив у кімнаті, а не в хліві. Отже, не вийшов козлик із кімнати, але, як це вже бувало не раз, життя плинуло, як завжди: бабуся годувала його, дід лагодив тин, а фекалії мовчали.

«Може, це був сон?» — подумав Тіон і вийшов на подвір’я.

Але ні — вночі все повторилося. Козлик був змушений сховатися під ковдрою. Краще б він удень не ходив до саду з чорними грушами. Та де там: бажання з’їсти чарівні груші було сильніше, ніж тремтіння хвостика й ніжок...

А Ми просто спостерігали, вичікуючи правильний момент.

       Третя ніч стала переломною: фекалії більше не просто говорили — вони сміялися, шепотіли хрипкими голосами, співали жахливих пісень із дитячих снів і тикали в Тіона слизькими відростками, схожими на вологі ратиці. Їх було більше, ніж він міг порахувати. Вони росли, дихали, бурчали, зливалися в єдину пульсуючу масу, що тремтіла від задоволення.

Це було гидко — так. Але ще гірше: це було моторошно. Бо ця купа фекалій знала його ім’я. А ще почала насміхатися з бабусі в піснях.

       З кожною ніччю фекалій ставало більше. Вони зливалися у величезну, слизьку, галасливу кулю. Вони вже не боялися дорослих і бешкетували безупинно.

       Вранці дідусь, побачивши галасливу піраміду з фекалій, знепритомнів від шоку, а бабуся скрикнула так пронизливо, що на горищі від страху обійнялися кіт із мишею.

Ми багато чого бачили за свій вік, але це було вперше. Як і вперше — те, що Тіон із бабусею й дідусем покинули свій дім, у якому вже не було місця для них. Навіть кіт із мишею перебралися на сусідське горище, а воно було за кілометр.

       Дідусь із бабусею йшли до міста, кожен думаючи про своє. Дідусь шкодував, що забув узяти золото з бочки із зерном, бабуся горювала, що залишила затишне подвір’я, а Тіон продовжував думати про чорні груші.

Тоді Ми зрозуміли, що настав час діяти. Покликали Ми, Чарівні Метелики, Вірляну — не зовсім звичайну дівчину. З вигляду вона була звичайна: довге світле волосся, блакитні очі, щирий погляд і книга з математики в руці. Звичайна — та тільки на перший погляд. Дівчина знала все про магію, була її частиною — можливо, навіть більшою, ніж Ми.

       Вірляна не забарилася. Вона вислухала все — не сміючись, не дивуючись. І, помовчавши трохи, сказала:

— Бабусю, дідусю, не хвилюйтеся. Але самітниця дійсно відьма, а груші в її саду — зачаровані.

— Я вже це зрозуміла... — пошепки відповіла бабуся, обіймаючи Тіона. — Ми... підемо, поки ще світло. Дякую, що вислухала.

— Е-е-е... вибачте, але це так не працює. Ми повинні все виправити!

— Випра-аввити-и? — Тіон, здавалось, відчував, що на нього чекає. Він здав задки й поспішно сховався за бабусю.

— Так, виправити, — Вірляна, не зважаючи на протести діда й баби, накинула пасок на шию козлика й потягнула його за собою.

— Ні, що ти робиш! Бабу-у-сю-юю! — кричав Тіон, але бабуся його не чула. Ми зробили так, щоб для літніх людей час зупинився — інколи доводиться так робити, щоб дорослі не заважали магічному правосуддю.

       Вірляна з Тіоном прийшли на подвір’я з фекаліями.

«Їх стало більше...» — подумав Тіон.

Вірляна, нібито читаючи його думки, сказала:

— Не хвилюйся, ми впораємося.

       А фекалій дійсно стало більше. Вони повзли з усіх закутків — з-під тину, з підвалу, навіть із самовара, який давно лежав біля стріхи, чекаючи на ремонт.