Козлик Тіон і темна магія саду

Анотація:

Моторошна повість з іронічним підтекстом про впертого, балуваного козлика на ім’я Тіон, який порушує заборону і куштує чарівні чорні груші з саду самітниці-відьми. Після цього в його житті починають коїтися речі, що не піддаються здоровому глузду: фекалії оживають, співають, переслідують його й намагаються створити його двійника.

Усе село в паніці, а Тіон змушений тікати разом із бабусею і дідусем. На допомогу приходить загадкова Вірляна — юна дівчина з математичним підручником і неабиякими знаннями про магію. Вона не лише не боїться темної сили, а й бере Тіона за роги, буквально, і веде назад у бій проти брудного зла.

Це історія про відповідальність, перші перемоги над собою, силу добра і магічну помсту. У тексті багато гротескного гумору, дотепної іронії та несподіваних поворотів.

На околиці відлюдного села жили собі дід і баба. Не було в них ані дітей, ані онуків, зате був той, кого вони любили понад усе на світі, — козлик Тіон. Маленький, упертий і неймовірно вибагливий, він був для них наче рідний син. Йому віддавали найкраще: найсоковитіші овочі, свіжу воду з джерела, постійну ласку й безмежну терплячість.

Лише одне прохання мали дід із бабою до свого улюбленця — ніколи не підходити до старого саду біля лісу, де жила самітниця, про яку ходили моторошні чутки, ніби вона справжня відьма. Дід із бабою дуже її боялися й завжди обходили той будинок десятою дорогою.

— І груші її не чіпай, Тіоне, — лагідно, але настійно повторювала бабуся. — Бо лихо буде.

Насправді вона навіть не уявляла, яке саме лихо може статися. Бабуся просто не хотіла, щоб козлик брав чуже. Тіон слухняно кивав головою й обіцяв, що нізащо не підійде. Та, як це часто буває з обіцянками балуваних козликів, він не втримався.

Одного теплого вечора, коли сонце вже ховалося за лісом, Тіон непомітно пробрався до забороненого саду, і не просто пробрався — нахабно наївся тих дивних чорних груш, скільки влізло. На смак вони були неймовірно солодкими, майже медовими, але щось у них було не так. Щось холодне й липке відчувалося навіть у післясмаку. Ми знали, у чому справа, проте поки що не могли втрутитися.

Уночі, після того як козлик з’їв майже відро цих груш, його почала мучити страшна спрага. Тіон вийшов на подвір’я й раптом почув голоси, що долинали з темряви.

— Тіоне-е-е… Ти поверну-у-увся-а-а… — протяжно й моторошно тягнуло з-за кущів.

Козлик озирнувся — навколо було порожньо. Та коли він схилився над коритом з водою, голоси заговорили знову, цього разу чітко й зухвало. Серед нічної тиші та затишку він раптом побачив їх — свої власні фекалії, які розмовляли. Тіон миттю кинувся назад до кімнати й намагався забути про почуте. Але таке не забувається.

Наступного ранку він боявся навіть носа висунути зі своєї кімнати. Так-так, Тіон жив у справжній кімнаті, а не в хліві, як звичайні козли.

Бабуся, як завжди, принесла йому їжу, дідусь лагодив тин, а фекалії начебто мовчали.

«Може, це був просто страшний сон?» — подумав козлик і нарешті наважився вийти на подвір’я. Але вночі все повторилося. Тіон знову сховався під ковдрою, тремтячи всім тілом. Краще б він удень не ходив до того саду з чорними грушами. Та бажання з’їсти ще хоч одну було сильніше за страх.

Ми просто спостерігали, вичікуючи правильного моменту. Третя ніч стала переломною. Фекалії вже не просто говорили — вони сміялися хрипкими голосами, шепотіли гидкі слова, співали жахливих пісень із дитячих кошмарів і тикали в Тіона слизькими відростками, схожими на вологі ратиці. Їх ставало дедалі більше. Вони росли, дихали, бурчали й зливалися в єдину пульсуючу масу, що тремтіла від задоволення. Це було неймовірно гидко, але ще гірше — моторошно, бо ця купа добре знала ім’я Тіона й почала насміхатися з бабусі в своїх піснях.

З кожною ніччю фекалій ставало все більше. Вони зливалися у величезну, слизьку, галасливу кулю, і вже не боячись  дорослих, бешкетували без упину.

Вранці дідусь, побачивши цю живу піраміду, знепритомнів від шоку, а бабуся скрикнула так пронизливо, що на горищі від страху обійнялися кіт із мишею. Ми багато чого бачили за свій вік, але таке траплялося вперше.

Тіон разом із бабусею й дідусем змушені були покинути рідний дім, у якому вже не було місця для нормального життя, навіть кіт із мишею перебралися на сусідське горище, що було за цілий кілометр.

Дідусь із бабусею йшли до міста, кожен заглиблений у свої думки. Дідусь шкодував, що забув узяти золото з бочки з зерном, бабуся тихо горювала за затишним подвір’ям, а Тіон усе ще думав про ті прокляті чорні груші. Саме тоді, зрозумівши, що настав час діяти, Ми покликали Вірляну — не зовсім звичайну дівчину. З вигляду вона була цілком звичайною: довге світле волосся, блакитні очі, щирий погляд і товстий підручник з математики в руках. Та лише на перший погляд. Вірляна знала про магію все і була її частиною, можливо, навіть більшою, ніж Ми.

Вірляна не забарилася. Вона уважно вислухала всю історію, не сміючись і не дивуючись, а потім тихо промовила:

— Бабусю, дідусю, самітниця справді відьма, а груші в її саду зачаровані... Все буде добре, не хвилюйтеся.

— Я вже це зрозуміла… — прошепотіла бабуся, міцно обіймаючи Тіона. — Ми підемо, поки ще світло. Дякуємо, що вислухала.

— Е-е-е… вибачте, але це так не працює, — спокійно відповіла Вірляна. — Ми повинні все виправити.

— Випра-а-авити-и? — протягнув Тіон і почав задкувати, ховаючись за бабусю.

— Так, виправити, — твердо сказала дівчина. Не зважаючи на протести діда й баби, вона накинула міцний пасок на шию козлика й рішуче потягнула його за собою.

— Ні, що ти робиш! Бабу-у-сю-юю! — відчайдушно кричав Тіон, але бабуся його вже не чула. Ми зробили так, щоб для літніх людей час на мить зупинився. Інколи доводиться вдаватися до таких методів, щоб дорослі не заважали магічному правосуддю.

Вірляна з Тіоном повернулися на подвір’я, де вже панувала справжня фекальна армія.