Білий хробак і Дерево Дракона

Анотація:

       У загадковому королівстві, де не росли ліси, з’являється чаклун і створює дивне дерево, здатне навіки вселяти смуток. Його мета — зібрати сльози та створити темну магію. Та все змінюється, коли звичайний хлопчик Свирид зустрічає колишнього метелика-охоронця. Разом вони стають тим світлом, що здатне розірвати морок.

       Є такі місця, що здаються забутими світом. Саме до одного з таких куточків — маленького, тихого королівства, де ніколи не росли ліси, — прийшов чаклун. Його не кликали. Йому просто стало нудно. Усе почалося невинно. Він спробував гратися з дітьми — вивів на прогулянку білого кролика, намагався пригостити цукерками дітей, посадив у саду пахучі квіти. Але діти були підозрілі й тому писали листи принцесі Ареті, просивщи перевірити, чи не зачарований кролик, чи не отруєні цукерки.

       Чаклун хотів повеселитися, але ніхто з ним не грався. Набридло йому бути невидимим, тож він створив дерево. Але не звичайне, а чарівне — Дерево Дракона. Воно виросло просто в нього у дворі — високе, з палаючими гілками, квітами, що переливалися всіма барвами, і дивними зеленими плодами, які світилися навіть уночі. Люди зупинялися, розглядали, перемальовували в альбоми... а потім — підходили ближче.

       Коли хтось наближався до дерева, гілки тяглися до нього, обіймали, нашіптували щось незнайомою, але неймовірно ніжною мовою — і тоді люди з’їдали фрукт. І щойно це ставалося — здавалося, що світ тріскається навпіл. Людина не могла пояснити, чому їй сумно, але сум оселявся в ній назавжди. Ніхто не міг зупинити свій плач.

       Що робив чаклун? Він збирав сльози. Буквально. У темному підвалі стояв казан, і в нього падали ці краплі — сльози пригнічення, страху, втрати себе. Він хихотів, варив із них щось своє, щось, про що ніхто не мав знати. Та Ми знали. Ми, Чарівні Метелики, відчули магію — занадто сильну, щоб її ігнорувати.

       Ми прилетіли до дерева, але... воно вже було живим. Дерево вдарило гілкою одного з Нас, і метелик упав. Ми зцілили його, але, втративши магію, метелик став… звичайним. Він знову міг літати, але магія залишилася позаду. Заплакав метелик. Ми, його брати та сестри, не мали часу на те, щоб плакати — знову підлетіли до дерева, ухиляючись від його гілок.

       Тим часом, віднині звичайний метелик згадав, як сотні років був метеликом-охоронцем, і, повіривши в себе, вирушив на пошук дитини.

       Він полетів. І знайшов хлопця, який саме в той момент сушив мокре кошеня, загорнувши його у свою сорочку. Метелик відчув чисте серце хлопчика. Свирид був здатний бути собою в час, коли світ тисне, та чути тишу іншого. Хлопчик був саме тим, хто йому був потрібен.

       Метелик не мав магії. Але у світі немає нічого неможливого! Ми, Чарівні Метелики, розгнівали дерево, спровокувавши його розбудити в собі таку силу, що більше не потрібно було бути поруч, аби потрапити під її вплив. Коли дерево почало співати так, що його було чути по всьому місту, люди рушили до нього. Свирид — теж. Він зірвав фрукт і відкусив. Усередині був білий хробак — Ми його начаклували. Хробак прогриз магію, змінив її код, тож коли Свирид заплакав — це були сльози світла. Вони потрапили в казан чаклуна, і той розірвався. Вибух сліз радості обпалив темряву, яку створив чаклун.

       Дерево вже не співало чужою мовою й несло лише добро. Його гілки стали лагідними. Іноді вони гойдали немовлят, коли ті плакали, іноді розповідали казки. Магія залишилася, але стала іншою. Як і все. Незмінним залишалося лише те, що Ми полетіли далі, а один наш брат залишився, бо вже не міг летіти на голос із неба. Він сів на плече Свирида — й більше не злітав. Їх не об’єднувала магія — лише пам’ять про те, як це — бути світлом у темряві.