Білий хробак і Дерево Дракона

Анотація:

У загадковому королівстві, де ніколи не росли ліси, з’являється нудьгуючий чаклун і створює дивне дерево, здатне навіки вселяти смуток. Його мета — зібрати сльози й створити темну магію.

Та все змінюється, коли звичайний хлопчик Свирид зустрічає колишнього метелика-охоронця. Разом вони стають тим світлом, що здатне розірвати морок.

Є такі місця, що здаються забутими світом. Саме до одного з таких тихих куточків, маленького королівства, де ніколи не росли ліси, прийшов чаклун. Його ніхто не кликав. Просто йому стало нудно.

Спочатку він намагався гратися з дітьми, вивів на прогулянку білого кролика, пригощав дітей солодкими цукерками, посадив у саду пахучі квіти, та діти були обережні й підозрілі. Вони писали листи принцесі Ареті, благаючи перевірити, чи не зачарований кролик і чи не отруєні цукерки.

Чаклун хотів повеселитися, але ніхто з ним не грався.

— Мені це набридло... – буркнув чаклун, бо втомився бути невидимим. Він створив він дерево, але не звичайне, а чарівне — Дерево Дракона.

Воно виросло просто в нього у дворі — високе, величне, з палаючими гілками, квітами, що переливалися всіма барвами світу, і дивними зеленими плодами, які світилися навіть уночі.

Люди зупинялися, зачаровано розглядали його, перемальовували в альбоми, а потім підходили ближче. Коли хтось наближався, гілки ніжно тягнулися до нього, обіймали, нашіптували щось незнайомою, але неймовірно солодкою мовою. Людина з’їдала плід, і щойно це ставалося, світ ніби тріскався навпіл. Сум оселявся в серці назавжди. Ніхто не міг пояснити, чому йому так тяжко, але сльози текли без упину.

У темному підвалі чаклуна стояв великий казан, і в нього тихо падали краплі — сльози пригнічення, страху й втрати себе. Він хихотів і варив із них щось темне, про що ніхто не мав знати. Та Ми знали. Ми, Чарівні Метелики, відчули, як магія стає надто сильною й небезпечною.

Ми прилетіли до дерева, але воно вже було живим і лютим. Одна гілка вдарила одного з Нас так сильно, що метелик упав на землю. Ми зцілили його, проте магія покинула його назавжди. Він знову міг літати, але став звичайним метеликом. Метелик заплакав. Нам було шкода, але Ми, його брати й сестри, не мали часу на сльози. Ми продовжували кружляти навколо дерева, ухиляючись від його агресивних гілок.

Тим часом колишній метелик-охоронець згадав, ким він був сотні років. Він повірив у себе й вирушив на пошуки дитини з чистим серцем. Він довго літав, аж поки не знайшов хлопчика на ім’я Свирид. У той момент хлопчик дбайливо сушив мокре кошеня, загорнувши його в свою сорочку. Метелик одразу відчув тепло й чистоту цього серця.

Свирид умів бути собою навіть тоді, коли світ тиснув, і вмів чути тишу інших. Саме такий хлопчик йому й був потрібен, бо він не мав магії, але мав віру, що немає нічого неможливого у цьому світі. 

Ми розгнівали Дерево Дракона. Ми спровокували його так сильно, що воно заспівало на весь голос, і його пісню було чути по всьому місту. Люди почали сходитися до дерева, серед них ішов і Свирид. Він простягнув руку, зірвав зелений плід і відкусив шматочок. Всередині був білий хробак — Ми його начаклували. Хробак тихо прогриз магію, змінивши її сутність.

— Мені якось тепло-сумно, – прошепотів хлопчик, погладивши себе по грудях. 

Коли Свирид заплакав, це були вже сльози світла. Сльози радості обпалили всю темряву, яку створив чаклун, і казан розірвався з гучним вибухом. 

Дерево перестало співати чужою мовою. Тепер воно несло лише добро. Його гілки стали лагідними й ніжними. Іноді вони тихо гойдали немовлят, коли ті плакали, іноді розповідали казки м’яким шелестом листя. Магія залишилася, але стала іншою — світлою й доброю.

Ми полетіли далі. А один наш брат залишився, бо більше не міг злетіти на голос із неба. Він спокійно сів на плече Свирида й більше не злітав. Їх не об’єднувала магія, їх об’єднувала лише пам’ять про те, як це — бути світлом у темряві.