Квітка-хижак

Анотація:

Катруся — звичайна дівчина, яка раптом опиняється на межі страху й відчаю, коли її брат і улюблений кіт зникають у гігантській хижій квітці. Але завдяки допомозі Чарівних Метеликів, золотій конюшині та щирій сльозі вона долає зло, повертає дітей і знову знаходить спокій. Це історія про те, що навіть маленька дія, здійснена з любов’ю, може врятувати світ, і про кота, який виявився справжнім героєм.

Там, де ліс закінчується і починається особлива тиша, стояла маленька хатина з червоною черепицею. У ній жили брат Лесик, сестра Катруся та кіт на ім’я Остап Остапович. Вони були найріднішими одне для одного. Діти вправно давали собі раду: вирощували городину, ходили по воду й молоко до села, що ховалося за кілометр від їхнього лісового притулку. А Остап Остапович із гідністю ганяв горобців. Це, зрештою, теж була важлива справа — краща за байдикування.

В тих краях ходили чутки, що глибоко в хащах живе людожер. Діти, які потрапляли туди, зникали безслідно. Один лісничий колись знайшов у гущавині сукню зниклої дівчинки, а те, що побачив далі, змусило його назавжди залишити своє ремесло. Та брат із сестрою, здавалося, не боялися цих чуток. Вони мовчки вислуховували поради виїхати, кивали головою й далі ходили до лісу, іноді бравши з собою Остапа Остаповича. Остап Остапович завжди пручався й намагався втекти від Лесика — марно.

— Нехай залишається вдома! — говорила дівчинка, бо щиро вважала, що кіт значно більше цінує теплі сонячні плями на підлозі та спокійний сон, ніж будь-які пригоди.

Одного сонячного ранку Катруся з Лесиком пішли по ягоди, але, на власний подив, замість чорниць знайшли щось зовсім інше — маленьку білу квітку, майже прозору. Вона пахла так солодко й ніжно, ніби ввібрала в себе всі аромати весни. Катруся нахилилася ближче, і в ту ж мить квітка почала рости. Пелюстки розгорталися, стаючи дедалі більшими. Лесик спробував відтягти сестру, але сам упав біля підніжжя рослини. З серцевини квітки висунулося щупальце, вкрите клейким пилком. Хлопець не встиг навіть закричати, як квітка проковтнула його.

Катруся завмерла від жаху. Потім прийшла до тями і, схопивши палицю, почала гамселити квітку з усіх сил. Та не ламалася. «Ніби з каменю», — подумала дівчинка, продовжуючи бити, поки не втомилася: руки боліли, дихання стало важким. Катруся зупинилася перепочити, і саме тоді квітка знову розкрила свої величезні пелюстки, готуючись до нового нападу.

Дівчина могла стати наступною жертвою, але в ту мить з кущів вистрибнув Остап Остапович. Він діяв рішуче, як справжній герой, і стрибнув прямо в пащу рослини. Квітка проковтнула і його. Тепер Катруся залишилася зовсім сама.

— Що мені робити?.. — прошепотіла вона, тікаючи від квітки. 

Катруся бігла лісом, не знаючи, кого шукати в місці, куди навіть досвідчені лісничі боялися ступити. Нарешті вона впала під старим деревом і гірко заплакала. Саме тоді з-за стовбура тихо вийшов олень. На його рогах сиділи два золоті метелики — частина Нас. Поруч стрибала білочка. Олень легенько вдарив ратицею по каменю, Катруся підняла заплакані очі й зустрілася поглядом з оленем. Без слів вона зрозуміла: треба йти за метеликами.

Ми привели її до тихого озера. На гладкій поверхні води дівчина побачила своє відображення, а в ньому — золоту чотирилисту конюшину. Рослина заговорила до неї ніжним, дзвінким голосом:

— У лісі живе злий чаклун. Він створив квітку-хижака, щоб вона збирала дітей для його зілля безсмертя.

«І чому всім так хочеться безсмертя?» — подумала дівчина.

Золота конюшина розповіла далі: якщо хтось із чистим серцем зірве її, увійде всередину квітки й капне туди щиру сльозу — квітка зникне назавжди, а разом із нею зникне й чаклун.

Катруся обережно зірвала золоту конюшину й побігла назад до хижої квітки. Та, не зволікаючи, проковтнула Катрусю. Вона не знала, що приймає у себе свою загибель.

Всередині було темно й задушливо. Катруся падала в темряву, аж раптом почула знайоме:

— Мя-я-я-в!

Вона усміхнулася крізь сльози. Це був Остап Остапович. 

— Незабаром все закінчиться, — мовила вона, дістаючи з кишені золоту конюшину.

Рослина засяяла м’яким теплим світлом, освітлюючи нутрощі квітки. Там були всі зниклі діти, а серед них — зникла дівчинка у сорочці Лесика. Катруся посміхнулася: навіть тут її брат встиг виявити свою «чоловічність».

Не гаючи часу, вона заплакала. Щира сльоза впала на золоту конюшину — світло спалахнуло яскравіше. Темрява почала відступати, коріння квітки затремтіло, а діти заплющили очі. Пролунав гучний вибух — і всі вони опинилися назовні.

Катруся озирнулася. Липкий слиз покривав усе й усіх, але діти щасливо усміхалися, бо були живі. Ще один вибух — і чаклун зник назавжди.

Справа була зроблена. Ми, Чарівні Метелики, могли летіти далі, знаючи: поки на світі є такі діти, як Катруся, ще не все втрачено.

Ми полетіли назустріч новим пригодам, бо життя кликало. А Катруся з Лесиком сиділи в саду біля хатини, пили теплий чай і дивились, як Остап Остапович гріється на сонечку. Зовні кіт здавався байдужим, ніби йому до всього байдуже, але Ми-то знали: у його очах ховалася тиха, глибока подяка.