Дерево Мертвих Душ

Анотація:

У королівстві, де замовкли голоси, а людські душі опинилися в полоні темних чарів, виросло Дерево Мертвих Душ. Його пильнував золотий пугач, а кожна втрачена душа ставала намистиною на шиї злої чаклунки.
Та одного разу тиха дівчина на ім’я Соломія отримала шанс стати провідником надії. Її чекали нічна бібліотека, чарівні метелики й важке рішення, яке могло зруйнувати зло.
Це історія про страх і віру, про свободу й мовчазну силу добра, що живе в серці.

Усе почалося задовго до того, як Соломія народилася. Колись у її королівстві панували світло й спокій. Люди працювали, вчилися, мріяли, а потім з’явилася вона, відьма з далекого півдня. Вона пройшла повз охорону, зайшла до тронного залу і посміхнулася так, що завмерло повітря. Все змінилося: короля кинули в темницю, місто наповнилося страхом, а піддані стали мовчазними тінями власного життя.

Дітей не змушували працювати, але вони втратили свободу. Вони не могли вчитися, сміятися чи навіть дивитися одне одному в очі. Найгірше було те, що з кожним днем у місті ставало все тихіше, ніби щось висмоктувало не лише надію, а й саму душу. 

Посеред колись золотого пшеничного поля виросло дивне дерево. Його гілля нагадувало пір’я, а замість коріння з землі стирчали металеві ланцюги.

На дереві жив золотий пугач, схожий на застигле сонце. Він любив спати й спав довго, аж доки в королівстві не помирав хтось із людей. Тоді птах прокидався, голосно кричав і будив дерево.

Металеві ланцюги виривалися з землі, хапали щось прозоре в повітрі й швидко насаджували на гілку. Там, де щойно було пір’я, з’являлася скляна кулька в сірій імлі, іноді вона світилася жовто-чорним.

Душі всередині кричали, билися об скло, намагаючись вирватися. Та чари тримали міцно. Коли душа слабшала й згасала, кулька вкривалася золотою шкаралупою, і пугач знову засинав, а на шиї королеви-відьми з’являлася ще одна намистина. Так росло дерево, так росло й намисто, втішаючи її темне самолюбство.

Ми не могли більше дивитися на це зло. Ми почали шукати особливу дівчину, яка допоможе втілити наш план. Наш вибір упав на Соломію — тиху сироту з околиці. Відьма, не підозрюючи нічого, взяла її до себе на службу. Усе йшло так, як Ми задумали.

Глибокої ночі, коли замок поринув у важкий сон, у відчинене вікно Соломіїної кімнати тихо прослизнув метелик. Крильця його сяяли теплом золотого сяйва, ніби хтось розсипав у темряві крихти сонця. Він був частиною Нас, а Ми — частиною нього.

Метелик закружляв над ліжком і м’яко торкнувся крильцем щоки дівчини. Соломія розплющила очі. Золоте світло огорнуло її кімнату, і страх відступив. Метелик покружляв ще трохи кімнатою й полетів до дверей, ніби запрошуючи за собою. Дівчина встала й пішла за ним босоніж, майже не чуючи власних кроків.

Метелик привів її до нічної бібліотеки. Соломія завмерла від подиву.

— Стільки книг! — прошепотіла вона.

 У королівстві майже ніхто не вмів читати через заборону, але Соломія вміла. Для неї книги були єдиним вікном у світ, де ще жила правда.

Вона підійшла до полиці, взяла невеличку книжку й тихо прочитала:

Я у полоні своїх почуттів,

Де є смуток і страх, де є біль.

Я у полоні своїх відчуттів,

Де панує темна тінь...

Хто вона? Що воно?

Чому на серці так щемить?

Чи може щось мені відомо —

І воно просто не мовчить...

Я у полоні:

Чотири стіни, зламана драбина,

Немає вікон і дверей!

Мене покидає остання сила —

У садку мовчить соловей.

Я у полоні.

— Це про мене, про підданих цього королівства... — прошепотіла Соломія.

Ми мовчки повели її до дальнього кутка. Соломія, нічого не питаючи, відсунула важку шафу й дістала з потаємного отвору в стіні чорну книгу зі змією на обкладинці. Слова були незнайомі, але Ми торкнулися сторінок золотим сяйвом — і букви стали зрозумілими. Тепер дівчина знала забуту мову.

З книги Соломія дізналася: дерево пов’язане з відьмою через намисто. Без нього відьма — ніхто. А щоб знищити дерево, потрібні три речі: її кров, намисто й щира віра, сильніша за страх.

Наступного вечора Соломія зробила те, чого Ми від неї чекали. Дівчина підмішала зілля сну до чаю відьми й коли вона міцно заснула, Соломія зняла з шиї відьми важке золоте намисто. Потім проколола її палець і набрала кілька крапель крові.

Серце калатало так сильно, що відлунювало у вухах. Руки тремтіли, а в горлі стояв клубок.

— Тримайся, все буде добре, – заспокоювала себе дівчина, хоч і було страшно. Вона знала: від цієї ночі залежить майбутнє всього королівства. Соломія стиснула намисто в кулаці й побігла темними коридорами.

Дерево вже чекало на полі, золотий пугач розправив крила, готовий закричати. Ще мить — і все було б втрачено, але Соломія не злякалася. Вона підбігла ближче й капнула краплю крові на його дзьоб. Птах завмер, ніби перетворився на старе золото. Тоді дівчина швидко кинула намисто до стовбура дерева й посипала зверху свіжими квітками барвінку, бо барвінок пам’ятає добрих людей і зберігає світле.

Потім Соломія впала на коліна, заплющила очі й почала благати від усього серця: 

— Будь ласка, нехай все вийде...

Соломія молилася довго й щиро, вкладаючи в слова всю свою віру. Її почули. Земля раптом загриміла, гілля затремтіло, ланцюги задзвеніли й почали танути, і навіть золотий пугач зник без звуку.

Дерево Мертвих Душ розтануло в повітрі, ніби його ніколи й не було, лише ніжний барвінок тихо тремтів на вітрі.

Тієї ночі відьма зникла назавжди, а мешканці королівства вперше за багато років заплакали не від болю, а від світлої надії.

Соломія не стала відомою героїнею. Ніхто так і не дізнався, хто звільнив їхні душі, але Ми знали, і Ми приготували для неї особливий подарунок — можливість вивчати астрологію, про яку вона потайки мріяла всі ці роки.

І відтоді, коли вночі над королівством сяють зорі, кажуть, що серед них іноді можна побачити золоте сяйво маленького метелика. Він летить туди, де ще потрібна надія.