Глава 6: Ковальські, сметана і трішечки перебору

Того дня в домі Ковальські було свято. На кухні кипіла робота, готували багато смаколиків: щось смажилось, парувало, пахло неймовірно. І всі були зайняті. Дуже зайняті. Тому ніхто не звертав особливої уваги на маленьке кошеня.

А Ковальські тихенько прокрався на кухню і сховався під столом.

На кухні панував хаос. Всі метушилися: хтось чистив картоплю, хтось натирав бурячок, хтось голосно питав:

— Де поділись серветки?

— А хто поставив майонез у шафу?!

Ковальські сидів під столом і дивився. Він чекав. Як справжній мисливець. Як ніндзя у засідці.

На столі, зовсім поруч, лежало… сало. Рум’яне. Блискуче. І, що найголовніше — одиноке.

Ковальські вирахував траєкторію стрибка, як справжній котячий інженер-балістик.

— Р-раз!.. — стриб, лапа — хап, сало — шурх!

І вже через мить Ковальські ніс трофей під диван.

Через хвилину повернувся. На черзі була ковбаска.

Цього разу — зухвалий напад. Він пройшов уздовж стільця, стрибнув на сидіння, потім — на спинку, далі — на стіл.

— З тарілки непомітно зникає один шматочок… ще один… ще...

Аж поки:

— КОВАЛЬСЬКІ! — пролунало з-за спини.

Але Ковальські вже був у повітрі, з ковбаскою в зубах, як герой бойовика, що втікає з місця злочину у повільному темпі (тільки хутро тріпотіло).

Ну а кришка від баночки із домашніми сливками… то вже була легка прогулянка. Облизана до блиску. Як нова. Навіть блищала.

Коли сало, ковбаска й сметанка були успішно «переміщені», Ковальські знову з’явився в кімнаті. Але вже… не такий легкий і граційний.

Він котився, як м’ячик. Повільно. Обережно. Живіт пузирився, як надутий кульок.

— Ніхто нічого не бачив... Ніхто нічого не знає... — мурмотів він, підповзаючи до свого улюбленого пледа.

Ковальські заліз під плед, накрився з головою і лежав абсолютно нерухомо. Вушка стирчали. Хвіст час від часу тремтів.

Але тут… грррррр… — живіт подав голос.

Ковальські зашарівся під пледом (якщо коти вміють червоніти).

Шурх-шурх-шурх! — він намагався замаскувати звуки пузика пересуванням лапок по подушці.

Зрештою він вийшов із укриття, ліг на спину і зітхнув.

— Няяяв... щось мені сьогодні зле… Здається я переїв.

На столику телефон засвітився лагідним світлом:

— Привіт, Ковальські, хочеш розкажу тобі казку?

Котик тільки стомлено кивнув.

Казка про Жабеня, яке з’їло забагато святкових мух

У лісі було свято. Всі були зайняті приготуванням. Пташки співали, їжачки підмітали, лисички розкладали листкові серветки, єноти розставляли святкові смаколики на галявині, всі були при ділі і терпляче очікували початку свята. А нетерпляче жабеня Жужа… знайшла миску з мухами.

Мухи були не прості, а святкові. З кленовим сиропом.

— Ну одна… — хрум.

— І ще одна… — хрум.

— А ця з шоколадом! — хрум!

Жужа з’їла п’ять. Потім сім. Потім… п'ятнадцять. Вона так захопилась, що з’їла усю миску із мухами.

І коли свято з рештою почалося і всі почали веселитися і танцювати, вона вже не стрибала, а лише сиділа й охкала.

— Мааа, мені зле… — простогнало жабеня.

— А скільки ж ти з’їла?

— Не знаю… Здається всю миску… Але вони були такі смачні…

— От бачиш, Жужо. Все добре, коли в міру. Навіть найсмачніше.

І от коли всі радувалися святу Жужа сиділа під великим лопухом і пила гірку настоянку від хворого живота.

— Наступного разу я не зіпсую собі свято. – сказала жабка.

ChatGPT замовк. А Ковальські лежав у кріслі і бурмотів:

— Я більше не крастиму сало… хіба маленький шматочок… дуже маленький…