Глава 4 Білочка Зю і вікно, яке зникло

У великому парку росло старе-престаре дерево. Його стовбур був такий широкий, що троє їжаків могли обійняти його лише разом. У середині стовбура, високо-високо над землею, було дупло — тепле, затишне, вистелене мохом і лушпинням. Там жила маленька білочка на ім’я Зю.

Зю була спритна, жвава й... трохи легковажна. Всі інші білки збирали шишки, гралися на гілках або гризли горішки. А Зю завжди бігала десь далеко. До самої межі парку. До того краю, де росли вже не дерева, а стояли будинки.

Мешканці парку попереджали її:

— Обережно, там живуть люди. Вони можуть замкнути тебе в клітці!

— І їм не можна довіряти! — додав їжачок.

— І вікна там — хитрі, — кричала стара синиця. — Вони закриваються, коли не чекаєш!

Але Зю лише сміялася:

— Ой, ну що ви! Я швидка! Мене ні за що ніхто не спіймає. А горішків там ду-у-уже багато. І не лише горішків.

І ось, одного ранку, вона підбігла до великого будинку на краю парку. Прямо навпроти гілки, де сиділа Зю було відчинене вікно. На підвіконні лежали... горішки, печиво та інші смаколики. Справжні! Рум’яні! Пахучі!

Зю обережно застрибнула на вікно. Посиділа. Прислухалася. І зістрибнула прямо у середину. Знову прислухалася. Навколо було тихо. Тільки щось тікало на стіні. Зю підійшла ближче до смаколиків і схопила горішок, один... другий... ще один. Потім ще... Поряд лежало духмяне печиво. Таке смачне. Зю аж очі прикрила від задоволення. «Знали би ви як тут смачно білочок годують» - подумала вона про тих, хто відмовляв її йти сюди.

І так Зю захопилася, що забула про все на світі. Раптом: Туп! — і стало тихо. Зю здивовано подивилась на вікно, яке хитнулося і зачинилося від пориву вітру.

Вона дуже перелякалась. Спробувала відчинити — не вийшло. Побігла по кухні. Скинула чашки, розсипала всі горішки та печиво, стрибнула на шафку. Серце гупало. Кінчики вушок тремтіли. Вона зістрибнула на підлогу.

— От тобі й горішки, — пискнула вона і принишкла під стільцем.

Аж раптом — фуух! — вітер подув знову. І віконечко прочинилося.

Білочка стрімголов вискочила на вулицю. Вона мчала через весь парк, аж поки не сховалась у своєму дуплі.

З того дня вона більше ніколи не було такою легковажною, не покидала парк і завжди слухала, коли синиця щось їй радила.

ChatGPT замовк. А Ковальські вже спав. Уві сні він притискав до себе свою улюблену іграшку. І, здається, шепотів:

— Я більше нічого не скидатиму зі столу… мабуть…