Нічні гості

Прокидаюся серед ночі від якихось дивних звуків та віддаленої метушні. Відкриваю очі та прислуховуюся. Двері моєї кімнати відкриті, тому я відразу розумію, що шум йде з коридору мого поверху. На годиннику друга ночі, а завтра рано вставати, тому, довго не роздумуючи, повертаюсь на інший бік, натягую ковдру до шиї та закриваю очі, вважаючи, що то сусіди звідкись повернулися і тепер створюють нічний шум.

Але відразу згадую – ні, це точно не сусіди. Тепер я одна на поверсі, бо декілька днів тому сім’я, яка жила напроти мене, переїхала, а в їхню квартиру ще ніхто не встиг вселитися.

Тоді що це за звуки?

Знову прислухаюся. Метушня не зникла. Навіть ще більше посилилася.

Тоді я все ж таки вирішую сходити до іншої кімнати та увімкнути відео-вічко – камера виглядає прямісінько на сходовий майданчик.

Тихенько встаю з ліжка, щоб не створити зайвих звуків (ліжко старе і іноді сильно скрипить). Але навіщо? Що з того, якщо воно заскрипить і цей звук почують з коридору? Скоріш за все, це просто підлітки, які серед ночі захотіли вилізти на дах. Я живу на останньому поверсі, тому нерідко стаю свідком того, як діти вилазять на дах через періодично відкритий люк. Але вночі вони цього ніколи не робили.

Ліжко не заскрипіло. Швидко знайшовши капці на підлозі, я виходжу в іншу кімнату та вмикаю там телевізор, відразу вибравши потрібний режим – вхід у камеру.

Те, що я там бачу, заставляє мене відчути несамовиту паніку та вмить скажено затремтіти.

Біля моєї двері стоїть два невідомих – один у кепці, другий у шапці. Вони не дивляться наверх, де знаходиться камера, тому їхніх облич я побачити не можу. Ці двоє настирливо колупаються у замку – як саме і що конкретно вони там роблять я побачити не можу також.

Я чую цей звук відразу з обох сторін – з телевізора і зі сторони вхідної двері. Звук, коли намагаються зламати замок і залізти до квартири.

Поставивши звук у телевізорі на мінімум, я кидаюся шукати мобільний телефон. Я дуже налякана, в мене тремтить все з голови до ніг, кров застигла у жилах, але здоровий глузд не покинув мене. Я розумію, що треба негайно телефонувати до поліції.

Насамперед мені знов треба повернутися з однієї кімнати в іншу – телефон у спальні, де я його й залишила. Вийшовши з кімнати, я опиняюся у передпокої і дивлюся на вхідні двері. Вони лише за кілька кроків від мене. Грабіжники. Грабіжники за кілька кроків від мене, один від одного нас розділяють лише двері. Проходячи повз них, я тамую подих і стараюся не дивитися у ту сторону. Ноги ніби самі несуть мене до спальні, і я сама не помічаю, як там опиняюся. Тепер треба відшукати телефон. Дивлюся на тумбочці – нема, на ліжку теж нема і на підвіконні пусто. Тільки зараз згадую, що перед сном балакала по телефону з мамою на кухні, тому мій мобільний там.

Важко видихаю. Стараюся тримати себе в руках. Перед очами пливуть жахливі картинки, як через хвилину-дві грабіжники зламують замок та легко відчиняють двері, заходячи в мою квартиру, як до себе додому. А тут я. Дівчина. Одна. Низенького зросту та тендітної статури. Що вони будуть робити далі? Які будуть їхні наступні дії? Злякаються й втечуть, зрозумівши, що вдома хтось є? Дуже сумніваюсь. Тоді що? Зв’яжуть? Зґвалтують? Вб’ють? Ні, досить думати про це. Зараз моя головна мета – дійти до кухні. Не можна гаяти ні секунди.

Знову виходжу у передпокій і рухаюсь у напрямку кухні. Раптом розумію, що метушня завершилася. Вони більше не копаються в замку. Стою нерухомо в одному положенні близько хвилини, не кліпаючи і не відводячи погляду від дверей. Невже пішли? Невже можна знову повернутися до кімнати з відео-вічком та нікого не побачити на екрані телевізора?..

Не встигла я посміхнутись, як знову почула скрегіт у замку. Розмріялася. Нікуди вони не пішли. Лише скільки часу згаяла, стоячи на одному місці та прислуховуючись.

А може, вони також весь цей час прислуховувались? Може, якщо створити трохи шуму, вони зрозуміють, що в квартирі хтось є і втечуть? Так, можливо, це б і подіяло, але я не можу йти на такий ризик. Мені занадто страшно. Я не знаю, як вони поведуть себе після такого. Раптом вони давно спостерігають за мною і знають, що я живу одна? Раптом їх не злякає ніякий шум у квартирі, знаючи, що тут живе дівчина, яка все одно не зможе їм протистояти?..

Сльози душать, але плакати не можна. Безшумно видохнувши, я протираю пальцями очі та тихо йду на кухню. Не перестає роздаватися той самий звук – скрегіт у замку. Цей моторошний противний звук, який буде ще довго снитися мені у нічних кошмарах.

Дрижачими руками беру до рук телефон. Він не розряджений і стільникові дані на місці. Я вже не героїня другосортного фільму жахів на виживання. Це радує. Набираю потрібний номер та неймовірно тремтячим голосом повідомляю причину дзвінка та свою адресу. Сльози ллються самі по собі, я їх не контролюю. Останнє, що говорю у слухавку, це «будь ласка, поспішіть!» та тихо біжу до ванни, не вмикаючи там світло. Зачиняюсь та прислуховуюсь. Звідси взагалі нічого не чути. Погано. Вся надія на наряд. Сказали, приїдуть хвилин через п’ять-сім.

Якщо підмога не встигне, і ці виродки встигнуть залізти до мене в квартиру, то до ванни вони йти точно не стануть. Максимум заберуть щось із техніки. Ну і нехай. Головне, щоб мене не чіпали. Життя важливіше.

Кілька хвилин сиджу у повній тиші. Аж раптом протяжний скрип, глухий гуркіт та голоси.

Вони тут. Вони в моїй квартирі.

Затискую рот руками та закриваю очі. Головне не роздавати звуків. Головне не роздавати.

Чую кроки, але не можу зрозуміти у яку сторону. Кажуть, якщо втрачаєш можливість бачити, то загострюються всі інші почуття, наприклад, слух. Мабуть, це поширюється лише на слабозорих, бо зараз я сиджу в цілковитій темряві і навіть не можу зрозуміти, у яку сторону йдуть грабіжники.

Так пройшло декілька хвилин, може більше. Я навіть вже трохи розслабилася, перестала бути такою напруженою, як нещодавно. Знімаю блок на телефоні та дивлюсь скільки часу. Дзвінок у поліцію був здійснений п’ять хвилин тому. Отже, з хвилину на хвилину…