Ніч жаху. Полювання

Полювання

Біль… Він іноді не давав навіть дихати.

Відсутність пояснень зводила з розуму.

Бажання знайти відповіді робило з нього навіженого. Хворого. Абсолютно хворого своєю роботою.

 

Богдан кинув теку на стіл, та закрив руками обличчя, силою зітхнувши. Хлопець потер кулаками блакитні очі, та знову втупився в папери. Він стільки копався в документах, що здавалось передивився все по десять, а то і двадцять разів. І нічого нового… Він так вліз з головою у роботу, що, здавалось, трупи будуть йому скоро снитись. Бути поліцейським – це справжній тягар, який іноді не дає нормально жити. А Богдан вже два роки як був не простим копом, а справжнім слідчим. Колись, у дитинстві, хлопчик думав, що це робота мрії, а виявилось, що це кошмар на яву. Трупи, трупи, трупи… З того моменту, як Закон «Про нічне розділення» набрав чинності, смерть була невіддільною частиною життя Богдана. Але Нічний маніяк став справжньою скалкою в одному місці. Керівництво не сильно цікавились вбивствами хворих, а тим паче ніхто не планував шукати серійного вбивцю. Всіх все влаштовувало. Пацієнтів стає менше, вбивств стає менше, грошей на утримання хворих потрібно менше. Всі у виграші! Але це було не про Богдана. Почуття справедливості та бажання покарати винного стали для нього Ахіллесовою п’ятою – хлопець планував знайти Нічного маніяка. Але скільки б він не передивлявся фотографії вбитих хворих, нічого окрім відрізаних пальців їх не об’єднувало. Навіть не всі загиблі були пацієнтами! Це лякало і дивувало Богдана найбільше.

Кількість питань росло з кожним днем, а відповідей все не було…

- Лейтенанте! Ви досі тут? – Проходячи повз відкриті двері кабінету Богдана, молода дівчина зупинилась та посміхнулась: - Якщо Ви будете стільки працювати, то скоро звалитесь без сил. Чи у Вас плани на підвищення?

- Ніяких планів, Маріє. Тільки робота… - Богдан глянув на молоду стажистку, та посміхнувся у відповідь. Хлопець ні на секунду не міг відпустити свої думки, які кружляли тільки навколо вбивств.

- Ви ж в курсі, що вже відбій?

- Справді?! – Богдан перевів погляд на годинник, й скривився: таки справді вже пів години як був відбій. Молода стажистка продовжувала стояти в отворі дверей, певно чогось чекаючи. – А ти тоді чому тут?

- В мене сьогодні нічна зміна! – Маша ще більше посміхнулась, і зайшла до кабінету: - Може Вам потрібна допомога? Я залюбки…

- Ні, дякую. Займайся своїми справами, а я ще попрацюю. В мене з’явилась ідея…

Хлопець відвернувся до комп’ютера, даючи зрозуміти Маші, що їхня розмова закінчена. Зі сторони поведінка Богдана могла здатись грубою, але він іноді не розумів, як інакше себе поводити, аби дівчата у відділку перестали бачити в ньому потенційного нареченого. Йому це було не треба.

Богдан ще раз перечитав останнє досьє, та помітивши, що Маша пішла, зачинив двері та розклався у кріслі. Йому треба було трошечки відпочити. Здавалось, що хлопець працює без відпочинку останній час. Це вже стало його манією – віднайти істину, розібратись в причинах і мотивах.

Стук у двері повторився, і Богдан відкрив очі: за вікном вже зійшло сонце. Хлопець навіть не помітив як заснув…

- Відчинено…

Двері відкрились, і в отворі показалась голова Маші:

- Ви ще не поїхали? Зміна вже скінчилась…

- Я заснув.

- То Ви зараз додому, лейтенанте?

Богдан зітхнув. Він вже знав, що хоче Маша.

- Підвести додому?

- А можете?.. – Гарна білявка посміхнулась, і доволі нахабно зайшла до кабінету.

- Можу. Почекай мене біля машини.

Богдан відвернувся від дівчини, намагаючись звести всі їхні контакти до мінімуму. Він знав, що подобався Маші, от тільки йому було не до стосунків. В його голові жила дівчина, на ім’я Катя, вбивцю якої він хотів знайти. Він звісно хотів просто спіймати Нічного маніяка, але смерть Каті не давала йому спокою. Він обіцяв собі, що як тільки розбереться з цією справою, то можна буде і подумати про стосунки, а допоки – не дати себе відволікти від цілі.

Богдан перевірив пістолет, та накинув куртку. Зброю він ні на секунду не залишав у відділку, боячись що це стане його фатальною помилкою. Вийшовши до машини, хлопець клацнув кнопкою на дармовису від машини, й махнув Маші сідати. Вона вже не вперше напрошується, щоб її підвезли, певно думаючи, що так знайде шлях до серця привабливого слідчого. Але все було марно: Богдан мовчав всю дорогу, ігноруючи будь-які спроби розпочати діалог. П`ятнадцять хвилин, і вони біля гуртожитку.

- Приїхали. Виходь.

- Якщо у Вас сьогодні вихідний, то може вип’ємо разом, а лейтенанте?

- Ні, вибач. В мене інші справи. І я зараз поспішаю.

Дівчина із засмученим обличчям покинула машину, але не сказала більше ні слова. Вона бачила, яким холодним був Богдан, але кожний раз вірила, що знайде ключик до його серця, й розтопить цей лід. Але хлопець, навіть не попрощавшись, одразу поїхав, як тільки Маша зачинила двері його машини. Дівчина посміхнулась сама до себе: завтра вона спробує знову.

 

Богдан зробив воду в душі гарячіше. Хлопець розумів, що давно зайшов у глухий кут зі своїм розслідуванням, але відпустити емоції не міг. Струмені води ставали все гарячіше й обпікали обличчя, але Богдану подобалось, так точно можна було сховати сльози. Витершись, хлопець увімкнув телевізор, і в черговий раз відчув укол болю десь під ребрами, почувши новини про Нічного маніяка. Здавалось, все вже вирішено, але Богдан все ще боявся. Він так довго чекав свого вихідного аби підготуватись, але страх моментами навіть не давав дихати. Богдан пересмикнув плечима, та пішов збиратись. Пістолет в нього був один, а от запасний набір патронів дуже йому знадобиться. Хлопець взяв свою військову жилетку, та почав озброювати її. Ножі, кастет, окуляри нічного бачення, мотузка… Все, що може знадобитись.

Адже сьогодні його чекає полювання на вбивцю…

 

Сигнал на вулиці різко загудів, й оповістив, що комендантська година розпочалась. Богдан був повністю готовий. Тепер єдине, що йому залишалось, це вийти на вулицю й знайти Нічного маніяка. Здавалось, все просто. От тільки сам хлопець розумів, що це була найскладніша ніч в його житті. Богдан під’їхав машиною ближче до центра, і швидко знайшов засідку на даху одного з будинків. Дитинство хлопця навчило не тільки стріляти та битись, а і спритно відмикати будь-які замки. Тому горище дванадцятиповерхового будинку стало для нього не проблемою. Вийшовши на дах, Богдан одразу помітив, як хворі розбрідаються як таргани по місту. Картина була не з приємних, коли знаєш чим закінчаться ці «прогулянки».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше