Початок

Черговий стук у двері відірвав її від справ. Вона опустила папери на стіл і видихнула: вже третій день вона переглядає можливих кандидатів, але поки знайшла тільки одного санітара. Кремезний хлопець дуже ідеально може вписатись до них. Але другого знайти поки не вдавалось…

- Заходьте! – жінка середніх років відклала теку з резюме, та легенько однією рукою поправила зачіску.

Двері відчинились і в отворі показалась розпатлана голова її помічника. Хлопець був завжди такий: трошечки неохайний, не зібраний, та у своїх думках. Але посмішка цього юнака змушувала Олену кожного разу танути. Дмитро за ці декілька років став їй майже сином, і дуже нагадував Олені Богдана. Може саме тому вона і взяла цього незграбного парубка до себе на роботу? Точно в підтвердження думок жінки, Діма переступив поріг кабінету й одразу впав, перечепившись ногою об ногу. Документи, які тримав помічник у руках, розсипались по всьому кабінету.

- Боже, вибачте, Олена Віталіївна! Я випадково! Я зараз все зберу! – Дмитро різко схопився на ноги й почав метушитись перед очима, швидко піднімаючи папери.

Олена не встигнула й оком кліпнути, як кипа нових резюме лежали перед нею на столі. Хлопець хоч і робив помилку за помилкою, але доволі швидко виправлявся, тому директорка рідко злилась на нього.

- Тільки не кажи, що це стільки охочих працювати у нас?

- Стільки… Після того як закінчилась війна людям потрібна допомога. Кожному другому потрібен психолог, кожному третьому – психіатр.

- Я це знаю, не треба мені розповідати елементарні речі! Я питаю, чому саме зараз стільки людей шукає роботи, не розумію.

- А, то це просто. Місяць тому з Державного університету випустився експериментальний факультет після військової психіатрії. Тепер вони всі шукають куди піти, - Діма хмикнув: - Певно в приватні ніхто не хоче брати без досвіду.

- Час йде, а нічого не змінюється. Можеш йти, дякую.

Дмитро легенько кивнув та посміхнувся. Раптом він пірнув кудись під стіл, та через секунду вже простягнув до Олени ще один листочок:

- Вибачте, ще один впав. – Діма знову посміхнувся, й швидко вискочив за двері. Він вже добре вивчив свого керівника. Якщо вчасно не втекти, то можна отримати на горіхи.

Олена теж легенько всміхнулась, при цьому утримуючи холодний вираз обличчя. Її образ був з нею двадцять чотири години на добу: стриманий, серйозний, грізний. Їй треба було, що пацієнти та робітники боялись її, тільки так можна було досягнути порядку в її психіатричній лікарні. Але жінка насправді жила своєю роботою: в її тридцять вісім, чоловіка та дітей в неї не було. Та й не дуже хотілось. Це було б скоріш тягарем для Олени аніж щастям.

Директорка поклала листочок, який підняв Діма до теки, але в цю ж секунду її погляд затримався на фотографії. На Олену дивилась дівчина серйозними очима без натяку на посмішку. Це було дивно. У своїй більшості люди розміщають в резюме якесь гарне і позитивне власне фото, або притягнути увагу потенційного роботодавця. Але тут…

Дівчина була доволі привабливою, але на фото виглядала, як типовий лікар психіатричної лікарні, який пропрацював тут понад десять років: втомлений серйозний погляд, без посмішки та емоцій. Олена продивилась резюме дівчини. Ярина, 23 роки, закінчила університет з відзнакою та подякою від ректора. Хм. Олена ще раз подивилась в очі дівчини. Холодні, льодяні. Те, що треба на місце лікаря! Але в державних установах перестрибнути етапи досвіду було досі неможливо. Ця країна пережила війну, голодомор, новий устрій, а державні місця роботи ані краплі не змінились.

В будь-якому випадку Олена знайшла свого другого санітара. У цієї дівчини точно буде перспектива!

Яра склала зайві речі в шафку та перевдягнулась. Перший робочий день вже обіцяв бути важким: вона запізнилась, її насварили, а ще до роботи не можна брати телефон та беруші. Якось Ярина не продумала цей момент, адже залишатись в тиші буде тепер неможливо. Але вона сама цього хотіла. І хотіла тут працювати, хіба тепер треба жалітись?

- Ти новенька? – Кремезний хлопець підійшов до Яри ззаду та простягнув руку: - Я – Саня.

- Олександр кажеш…

- Ой, не називай мене так. Просто Саня. А тебе як звати?

- Ярина.

- То ти теж новенька, га?

- Я так розумію, «теж» означає, що це твій перший день?

- А ти, дивлюсь, не дуже привітна і доволі серйозна? – Саша посміхнувся.

- А є чому радіти? – Яра підняла одну брову догори в німому питані. Вона не хотіла бути грубою з новими колегами, але цей хлопець починав її злити. Дівчина зовсім не розуміла, чому цей бовдур такий задоволений. Чи він думає працювати з психічно хворими легко і весело?

- Якщо ти не радієш новій роботі, то що ти тут робиш?

А цей Саша виявляється вміє ставити потрібні питання.

- Так, ви двоє! Йдіть до мене! – В кінці коридори почувся голос, і новачки обернулись до нього.

Біля дверей ліфта показалась розпатлана голова. В погано освітленому коридорі було важко побачити обличчя, але по силуету Яра могла точно сказати, що це якийсь хлопчина. Хоча зараз такий час, що і так оцінити людей важко. Ярина і Саша підійшли до того, хто їх кликав. Молодий хлопець виглядав доволі юним, але синці під очима, і декілька сивих пасм волосся могли повідомити Ярі, що цей юнак працює  тут точно вже декілька років, а може і довше.

- Так… Я так розумію, ви обоє новенькі? – Саша і Яра кивнули. – Чудово. Мене звуть Дмитро, я помічник Олени Віталіївни, директорки. Я зараз вам розкажу основи, і передам старшому санітару. Ок?

Двоє новобранців знову кивнули, і Діма рушив швидко по коридору:

- Тоді за мною.

Освітлення було насправді дуже поганим, як у страшних фільмах. Яра в пів вуха слухала Діму та увесь час озиралась по сторонах. Лікарня, хоча була не нова, але мала доволі гармонійний новенький ремонт. Це не була та споруда з містичних фільмів про душевнохворих. Приміщення походило у своїй більшості на звичайнісіньку лікарню, тільки хіба що порожню, адже всі пацієнти були у своїх кімнатах, чекаючи на ранковий огляд. Все б нічого, але це освітлення не давало Ярі спокою. Вона увесь час зиркала на стелю, не розуміючи, чому в такому відносно показовому місці не можна було вкрутити нормальні лампочки. Вони були тьмяно жовтого кольору, і здавалось нічого не освітлювали нормально. Дякувати, що хоч не миготіли…