Ніч Жаху

Мотор старенького пікапа в черговий раз брикнувся та заглух. Яра повернула ключ в замку запалювання, та чортихнувшись, вийшла з машини. До дев’ятої години вечора залишалось двадцять хвилин, а це означає, що скоро почнеться комендантська година, й вижити на вулиці буде неможливо. І чому цих придурків випускають так рано?!

Яра трошки сіпнулась від власних думок, і спробувала завести машину ще раз. Але клята таратайка стояла мертвим вантажем. Нічого не залишалось, як спробувати знайти інший шлях додому. Але озирнувшись по сторонах, Ярина зрозуміла, що на вулиці нема жодної душі. В принципі це було очікувано, адже останні місяці «пацієнти» стали дуже жорстокими з тими, хто попадав їм на око. Це не було дивно. Яра завжди знала, що Закон «Про нічне розділення» призведе до смертей. Але влада на це не зважала, адже їм було вигідно, щоб хворі повбивали самі себе.

Вже йшов другий рік, як в Закон «Про нічне розділення» набрав чинності. На перший погляд, ця ідея повинна була допомогти людям з відхиленнями, але з часом все переросло в якусь ідеологію. Чи може краще змову?.. Цей закон полягав у тому, що світовий день належить звичайним людям, а ніч – психічно хворим, та людям з різними видами відхилення. Все просто: якщо ти звичайна нормальна людина, ти існуєш у своєму ритмі життя. А от пацієнтів психлікарень та інших подібних установ випускають на вулицю з дев’ятої години вечора до шостої ранку. Спочатку все було нормально - ці люди просто вештались містом, гуляли. А на ранок спокійно повертались «додому». Але з часом почали випускати тяжких хворих і навіть злочинців, які попадали під категорію «небезпечних». І тут все стало змінюватись…

Перше вбивство, перше зґвалтування. Здавалось, все просто вирішити: не випускати небезпечних пацієнтів і все. Але завжди є багато «але». Була доволі велика кількість людей, які виступали за рівність всіх хворих. Вони увесь час писали петиції, влаштовували страйки. Ярі досі було незрозуміло, ким були ті неадекватні. От тільки влада і не планувала забороняти злочинцям виходити вночі на вулицю, адже це було дуже вигідно. З часом, хворі почали нападати один на одного, оскільки люди вже стабільно не виходили на вулицю після дев’ятої години вечора. Більш мислездатні пацієнти навіть влаштовували щось схоже на «ігри» - полювання на найслабкіших. Людей з відхиленнями ставало все менше і менше, грошей на їх утримування в психлікарнях потрібно було вже не так багато, й ця динаміка була дуже позитивна. Знову ж, здавалось, все йде чудово. От тільки стабільно кожної ночі до мертвих хворих додавався й труп звичайної людини. Хтось вибіг перевірити машину, хтось викинути сміття, а хтось як і Яра, з якихось причин просто не встигнув додому.

Ярина знову обдивилась пусту вулицю й чортихнулась.

Дівчина дістала з бардачка блокнот з ручкою, й нашкрябавши послання до поліції з проханням не штрафувати її та не забирати машину, прикріпила папірець на лобове скло. Яра кинула в кишеню викрутку та закривши машину, поспішила підійти ближче до будинків, адже на трасі шансів вижити не було. Дівчина обережно обдивилась найближчі магазини та забігайлівки, але всі двері та вікна були міцно зачинені. Правила Закону в принципі говорили про те, що хворим не можна нікого чіпати, та руйнувати чи ламати чуже майно, але люди намагались перестрахуватись. Ніхто не хотів аби якийсь пацієнт розбив вітрину чи ще щось у пориві гніву. Адже ніхто потім не буде за це платити, як ніхто не платив і за смерті нормальних людей.

Ярина відчула як по спині пробіг холодок від звуку будильника на годиннику. Дівчина глянула на циферблат, де горіли кляті дев’ять годин. Тепер в неї є максимум хвилин п’ятнадцять, поки хворі розбредуться по місту й знайдуть її. Яра кинула спроби знайти можливість попасти додому, та змінила план на «знайти сховище». Вона швидко оббігла квартал в пошуках відкритих підвалів чи сходів на дах. Але зась: все було наглухо закрито. За рік люди вже навчились закривати все, що можна, аби зробити своє  життя більш безпечним. Черговий поворот, і Яра почула чиїсь кроки та пихтіння. Вона втиснулась в стінку невеличкого провулка, немов намагаючись з нею злитись, та затамувала подих. Через хвилину в прорізі вулиці дівчина побачила велику фігуру, яка розхитувалась зі сторони в сторону. Кремезний чоловік повільно йшов перевалюючись як ведмідь, та гарчав. Він справді був схожий на звіра, от тільки підійшовши ближче можна було помітити вираз його обличчя. Цей пацієнт точно не був небезпечним, не дивлячись на свою статуру. Яра знала як розрізняти таких людей, і помилитись не могла. Вона вільно видихнула, але в ту ж мить ледь не закричала, чим могла видати своє місцеперебування. Дівчина затулила рукою рот, та заціпеніла. Ззаду на великого «ведмедя» різко застрибнув  якийсь чоловік, та одним легким рухом перерізав тому горлянку. Велике тіло валуном впало на землю. Невідомий, навіть не перевіривши свою жертву, в ту ж саму секунду зник так само швидко, як і з’явився. Ярина продовжувала стояти немов вкопана та не рухалась. Їй здавалось, що вбивця ще тут за рогом, чекає на неї, виманює. Яра чула історії про таких людей. Вони були саме тими небезпечними злочинцями, яких всі боялись. Вони вбивали без розбору, й без страху. Вони не вагались ні секунди. Їм не було чого втрачати, бо зазвичай хвороба таких людей була дуже серйозна і не виліковна. Або ж вони були ув’язнені в психлікарні довічно через якийсь страшний скоєний злочин. Вони були монстрами. Але всі чекали, поки ці монстри переб’ють інших хворих, а потім один одного. Всі чекали, що за рік це все скінчиться, от тільки вже йшов другий.

Яра дуже повільно видихнула, та навшпиньки підійшла до виходу з провулка й визирнула. На вулиці нікого не було. З різних сторін міста доносились різні зловісні звуки, але Ярині поки нічого не загрожувало. Дівчина ще раз озирнулась, та швидко перебігла вулицю до іншого кварталу. Розуміння того, що зі зброї у Яри є тільки викрутка, доводило її до відчаю. От якби сокира чи хоча б ніж…  Дівчина точно була впевнена, що в неї нема ніяких шансів проти «небезпечних». Вони звірі, які вже понад рік просто вбивають заради веселощів.  А вона? А вона просто дівчина…