Епілог

— Слав… — протягнула, підперши кулаком щоку. — Синонім до слова «нахабний»?

— «Безсоромний», «безпардонний»… «зухвалий» ще підійде, — не відриваючись від екрану ноутбука, відповів чоловік.

— Дякую, — пхикнула, глянувши на нього.

Що було помилкою, бо геть забула, навіщо питала. Задивилася… Парадокс, але Савицький найсексуальніше виглядав, коли задумливо творив нові історії, сидячи в розстібнутій сорочці та з босими ногами в кріслі, закинувши ноги на пуф. Вітерець з балкону ледь ворушив його й без того розтріпане волосся, а він не звертав уваги навіть на Рудого, чий зад повільно сповзав зі спинки йому на плече.

Ми завели кота… Хоча, це скоріше він сам завівся. Зайшов у квартиру, коли ми перевозили туди речі, та так і залишився. Ну, просто як Савицький у моєму житті.

Навіть не знаю, як так сталося, що почали жити разом. Коли підходила до кінця наша відпустка, і я засіла вибирати, куди подамся далі, чоловік просто ткнув пальцем в оголошення: «Продається квартира» і сказав:

— Беремо. За рік, думаю, зможемо виплатити.

— Якщо навпіл, то й за пів… — вирвалося в мене.

А тоді зрозуміла, про що він… Та Мстислав уже цьомкнув мене в щоку, відібрав ноутбук та заходився набирати вказаний номер.

А тоді закрутилося. Переїзд, знайомство з адвокатом, другом Савицького, що допоміг мені не лише скласти позов на колишнього чоловіка, а й виграти суд. Тепер Миколі було заборонено до мене наближатися, і я знову могла дихати вільно. Спочатку все рівно було страшно облаштовуватись на одному місці, незвично звикати до житла. З під’їзду я виходила обережно, озираючись та майже бігом.

І одного разу він таки з’явився. Та не встиг на ліфті піднятися, як за ним вже виїхала поліція. Бо Мстислав помітив його біля під'їзду, коли відчиняв на кухні вікно, локалізуючи наслідки ще однієї спроби ощасливити мене сніданком…

Виплативши п’ятизначну суму штрафу, колишній таки покинув спроби мене повернути. І я змогла нарешті забути про жахіття довжиною у вісім років. В моїх книжках, як відмітили читачі, теж відбулися зміни. Романи стали справжнім острівком спокою, додалося гумору та курйозних ситуацій, які я брала тепер із реального життя з Савицьким. Хоч бачилися ми не так часто, як би мені хотілося. Це я могла творити, не виходячи з дому. А в нього мало не щодня ефіри на радіо, поправки до контрактів, наради з власниками книгарень.

* * *

— Коли ж писати?! — пробурчав невдоволено, стрибаючи на одній нозі, поки на іншу натягував шкарпетку, бо терміново викликали до видавництва.

— От у цьому й перевага «Літера_тур.ком», — переможно поплескала його по грудях, повернувшись із кухні з горнятком кави, та вмостилася перед ноутбуком.

— Може то й мені спробувати? — зітхнув, обійнявши ззаду та примостивши голову на моєму плечі.

— Як же ти до такого скотишся? — засміялась. — То ж для домогосподарок.

Знову зітхнув, поцілував у щоку та випрямився.

— Яка ж ти злопам’ятна, — пхикнув, хитаючи головою. — Добре, я побіг. Коли повернуся, не знаю.

І вже з коридору додав:

— Люблю тебе.

А в мене серце зайшлося. Зіскочила, кинулася в прихожу та мало не збила з ніг, застрибуючи на руки, як мавпеня. Обхопила за шию руками та з посмішкою видихнула:

— І я тебе люблю.

Він поцілував мене, за мить вже притискаючи до стіни, і мало не забув, куди збирався. А у видавництві його дочекалися набагато пізніше, ніж планувалося…

Інколи те, що починається, як щось незначуще в найнепідходящий час, перетворюється на сенс життя та залишається назавжди…

* * *

Якщо вам сподобалася історія, не забудьте поставити зірочку та підписатися ;))