11

— Вирішила відпочити? — оглядаючи прихожу, спитав Микола. — І без мене?

Він широко всміхнувся, відчуваючи свою перевагу над моїми страхами.

— Ми розлучені, — приходячи до тями, відповіла. — Вже вісім років, якщо ти забув.

— Сім, — поправив мене. — Я все чекаю, коли ж ти набігаєшся і…

— Я ніколи до тебе не повернуся, — роздратовано, але впевнено мовила.

Що моментально розлютило чоловіка.

— Не перебивай, коли я розмовляю! — прогарчав, наближаючись. — Сміливості набралася, чи як?!

Я запанікувала, коли між нами залишилося простору в два кроки. Відступила, притискаючись до стіни. Всередині все затрусилося від жаху. Я настільки втомилась його боятися, та інакше не виходило.

Коли поряд зі мною в дверях з’явився Савицький, здригнулася, бо навіть не чула його кроків. Зустрілася з ним поглядом, і він чомусь спохмурнів. Глянув на Миколу.

— І що тут відбувається? — спитав Мстислав, прихиляючись плечем до косяка.

— Ти взагалі хто такий? — невдоволено пробурчав колишній, а тоді глянув на мене. — То ти, поки я за тобою по всій країні тягаюся, тут розважаєшся? Якою хвойдою була, такою й залишилась. Ну, нічого… Ми це виправимо. Вдома.

Але коли він простягнув руку, Савицький раптом зробив крок уперед та заступив мене.

— Знаєш, а я тебе згадав, — спокійно мовив. — Шкода, що зі мною немає Джас, вона тебе також добре пам’ятає.

— Що? — розгубився Микола. — Яка ще, в біса, Джас? Що ти верзеш?

— Джастіс – моя німецька вівчарка.

Пам’ять мені одразу ж повернула той епізод в парку, і впевнене: «Джастіс, узяти!» тепер дійсно звучало голосом Савицького. То, виходить, це був він? Той чоловік, що врятував мене кілька років тому…

Виглянувши з-за спини Мстислава, я подивилась на колишнього, який спантеличено завмер, не зводячи погляду з обличчя мого захисника. Здається, він теж згадав. І вся його самовпевненість здулася, як повітряна куля.

— Аня – моя дружина, тому відійди й не заважай! — прогарчав, оговтавшись.

Савицький повернув до мене голову, запитально піднявши брову, ніби питаючи, чи це правда.

— Колишня… дружина, — все ж змогла вичавити я.

— Колишня – це не дружина, — кивнувши, повернувся до Миколи. — Тому раджу тобі, чоловіче, розвернутися та захряснути двері з протилежного боку. Інакше, з тобою буде розбиратися поліція.

Той наморщив лоба, скривив губи, опустивши погляд. А тоді пхикнув.

— Добре, як скажеш.

І вже наполовину розвернувся до дверей. А тоді різко крутнувся назад, викидаючи руку вперед. Я не встигла навіть зойкнути. Але в Савицького реакція виявилась блискавичною. Перехопивши кулак, що цілився йому в обличчя, іншою рукою схопився за Миколин лікоть, та вивернув руку йому за спину.

— Дуже підла тактика, друже, — всміхнувся, а тоді глянув на мене. — Відчини двері, тут треба дещо викинути.

Я, продовжуючи тремтіти, на неслухняних ногах кинулася до вхідних дверей, розчахнувши їх.

— Відпусти мене! — зарепетував Микола. — Ти ще пошкодуєш, ай!

 Коли повз мене пролетіло тіло, заплющила очі, вчепившись у клямку. Серце в грудях бахкало, а здавалося, — десь у вухах.

— Все, можеш відпускати…

Теплі пальці погладили мої кісточки, і я глянула знизу вверх на Мстислава. Спокійного та впевненого. Відпустила двері та притисла руку до грудей, відчуваючи, як підкочується до горла комок, і очі починають пекти, наливаючись сльозами.

— Ш-ш-ш!

Савицький поспішно захряснув двері, замикаючи їх на ключ, а тоді притягнув мене до себе, обійняв лице долонями, змушуючи дивитися йому в очі.

— Ніхто нікуди тебе не забере, я обіцяю, — тихо мовив, погладжуючи великими пальцями щоки.

Коли його погляд опустився на губи, всередині мене все затрепетало, і я піднялася навшпиньки назустріч його поцілунку.

Торкнувся майже невагомо, чекаючи, коли мої вуста перестануть тремтіти. Зігрів їх подихом, викликавши мурах, що розбіглися шкірою. І я потягнулася догори, хапаючись за його плечі, майже відчайдушно.

Реакція виявилася неочікуваною. Коротко рикнувши в губи, Мстислав підхопив мене за стегна та притис до дверей, цілуючи нарешті так жадібно, як мені того й хотілося. Короткий стогін задоволення вирвався мало не з самого нутра, коли чужий гарячий язик ковзнув по шиї, розпалюючи в мені вогонь. Заплющивши очі, я відкинула всі думки та сумніви, насолоджуючись миттю. Що буде потім, те буде потім.