10

Витурити чоловіка з дивана таки не вийшло, і довелося змиритися. Тільки попросила забрати свою ножиську, що важила, мабуть, цілу тону.

— Та то ти просто якась квола, — пробурчав у відповідь, але простору трохи звільнив, після того, як гострим ліктем ткнула його попід ребра.

Руку не забрав, бо дівати її було нікуди, проте пересунув її на мою талію, слава богу, поверх ковдри. Вже щось. Зітхнула, заплющуючи очі, та постаралася спрямувати думки на щось приємне. Наприклад, на те, що зранку зможу нарешті подзвонити до орендодавиці та прояснити ситуацію з котеджем. Вже через кілька годин мене переселять. Бо в цьому домі забагато сусідів. Бог знає, хто там ще до мене прилізе, крім пацюків та Савицького. Так, ліпше вже інший будиночок. Маленький… дерев’яний… Може навіть із запасним генератором, на випадок відключення електроенергії… І з готовими дровами коло каміна, щоб не треба було надвір виходити….

Спину зігрівало чуже тепло, м’яка ковдра пахла свіжістю та кондиціонером, і я вперше за довгий час повністю розслабилася та поринула в міцний сон.

* * *

Та недостатньо міцний, щоб ігнорувати вранішній підйом бойового духу коло свого куприка. А коли Савицький уві сні ще й стегнами ворухнув, міцніше до мене притискаючись, я аж підскочила. Бо моє тіло вже було готове відкликнутись на ці безмовні інстинктивні поклики.

— Що б тобі повилазило, — пробурчала, скидаючи з себе його руку та перекидаючи ногу, щоб сповзти на підлогу.

Про те, що можу розбудити, не переживала. Він же, чорт забирай, поспати мені не дав. Коли перелазила через нього, ще й «випадково» заїхала ліктем у бік.

— Я тобі налокітники куплю, — донеслося невдоволене бурчання з-під ковдри, викликавши в мене веселі смішки.

Все ще широко всміхаючись, встромила ноги в кросівки й посунула на кухню. По дорозі захопила з кишені куртки, що висіла в прихожій, свій мобільний та зарядку до нього. Бо судячи з голосного монотонного гудіння старого холодильника, світло таки полагодили. Поки варитиму каву, подзвоню до пані Марії, власниці котеджу.

Довго думала, варити одне горнятко кави чи два. Вроді й не важко, але потім знову про Стокгольмський синдром патякатиме. А з іншого боку, буде прекрасний привід вилити йому щось на голову. З посмішкою поставила на плиту турку та дістала з полиці два горнятка.

* * *

Хоч на годиннику була тільки дев’ята ранку, судячи з тяжкого дихання в трубці, орендодавиця вже поралась по господарству. Десь на фоні ґелґотали гуси та рохкали свині.

— Та, алло! — переводячи дух, голосно мовила жінка. — Хто то є?

— Добрий ранок, — трохи спантеличено проказала я. — Це Анна, орендую в вас будиночок №3.

— Ага, так-так, ви заїжджали за ключами, — згадала пані Марія. — Вчора так ляло, най бог бороне. У вас там все добре?  

Стало трохи тихіше. Господиня, мабуть, вийшла з хліва. Я закусила губу, обмірковуючи, як би то краще сформулювати відповідь.

— Пані Маріє, я б вас не турбувала, — почала невпевнено. — Та, мабуть, сталась якась помилка. Бо одразу після мене до котеджу прибув ще один орендар.

Вже готова була почути щось на кшталт «Не може бути! То якесь непорозуміння», але жінка лиш тяжко зітхнула.

— То певно знову Валька щось наплутав, — пробурчала роздратовано. — Вибачте! Зараз же розберуся і передзвоню.

Я кілька секунд ще розгублено дивилася на екран мобільного, а тоді залишила його заряджатися та заходилася розливати каву в горнятка. Сподіваюся, що таки розбереться. Хотілося б уже повернутися до запланованої відпустки. З какао, каміном і ноутбуком. На самоті! Хоча, думка про те, що з Савицьким ми більше ніколи, напевно, не побачимось, чогось так і муляла, наче старий мозоль. З ним я відчула себе реальною. Не привидом, який постійно переїжджає, уникаючи людей. Не невидимкою, що постійно оглядається через плече, коли йде вулицею. А жінкою.... Яка готує каву, боїться пацюків і поводить себе «як немовля». Яку носять на руках, вкривають ковдрою… цілують.

Коли серед ночі я, як зазвичай, всім тілом сіпнулася, аж сама прокинулася на мить, то почула заспокійливе: «Ш-ш-ш, тихо, я тут». Мстислав міцніше мене обійняв, просунув руку під ковдру та сплів наші пальці. Дивно, як такий простий жест зміг моментально мене заспокоїти, і я вже за секунду знову відключилася. Не лежала півгодини з розплющеними очима, слухаючи швидкі удари серця, не вставала перевірити вхідні двері. Такі раптові пробудження з’явилися від нервового перенапруження, інколи навіть з криками, і я вже до них звикла, навіть знаходила в цьому свої плюси. Якщо зривалася десь під ранок, сідала писати новий розділ. Коли частішали, просто купувала заспокійливе. Ніколи б не подумала, що в ролі заспокійливого коли-небудь виступить малознайомий чоловік в будиночку в горах. І від цього чомусь ставало гірко.

Коли я увійшла до вітальні, несучи перед собою піднос із кавою, Мстислав ще спав, на животі, просунувши руки під подушку. Та коли я поставила свою ношу на столик, розплющив одне око.

— І мені зварила? — хрипло спитав, підіймаючи голову. — Якась ти підозріло добра сьогодні.

— В твоє горнятко я плюнула, — і бровою не повівши, з усмішкою відповіла.

Савицький пирхнув, перекочуючись на бік та опускаючи босі ступні на підлогу. Коли я ногою підштовхнула до нього тапки, його брови злетіли догори в німому здивуванні, а я застигла, відчуваючи, як червоніють щоки. Це вийшло рефлекторно. Босі ноги, холодна підлога, тапки. Так просто і природно, що здивувало мене, мабуть, навіть більше, ніж чоловіка.

— Дякую, — вивів мене з трансу його голос, і я кивнула.

Мовчки взяла горнятко та присіла поруч на дивані, чим викликала ще один здивований погляд.

— Що? — спитала.

Мстислав здвигнув плечима, тягнучись за своєю кавою, а тоді відкинувся на спинку і глянув на мене.

— Вчора ти б вибрала крісло, якнайдалі від мене, — мовив, зробивши ковток. — То що змінилося?

Я спохмурніла, глипнувши на нього з-під лоба.