9

Не знаю, навіщо воно мені. Але… просто захотілося. Відчути ці забуті емоції, щоб знову приємно залоскотало в животі, підкосилися ноги, затремтіло в грудях.

Додумати не встигла. Бо Савицький опустив руку мені на потилицю та притягнув до себе, дивлячись у вічі. Легенько торкнувся губами кутика рота,викликавши табун мурах, що розбіглися шкірою. А тоді відхилився назад і насмішкувато пхикнув.

— А тяга до козлів – то хіба не симптом Стокгольмського синдрому?

До мене не відразу дійшов сенс цих слів, і кілька секунд я ще спантеличено вдивлялася в його обличчя. А тоді відступила на крок, скидаючи з себе його руки.

— Ти б краще не комусь діагнози ставив, а задумався, чого тебе так збуджує, коли хтось злиться, — спокійно відповіла.

Хоча всередині від образи все аж тремтіло. Перший перетнув усі можливі особисті границі, поліз із поцілунками, а Стокгольмський синдром – у мене? Та ні, все правильно. То я на мить забула, хто переді мною.

Щоб не побачив моїх емоцій, розвернулась і вийшла з кухні.

— А ти тільки й умієш, що втікати, — пролунало в спину. — В гори теж, мабуть, від чогось бігла, га?

Я на мить завмерла на пів кроці вже в коридорі, а тоді розвернулася, схопилася за дверну ручку та захряснула кухонні двері, аж стіни затрусилися. Різким, нервовим рухом відкинула з лоба волосся й попрямувала до вітальні. Чи то більшість чоловіків мають в собі той комплекс, чи то до мене притягує тільки тих, кому важливо відчути свою маскулінність за рахунок приниження жінки.

У вітальні було тьмяно, бо вогонь у каміні помалу згасав, залишаючи лиш червоні жарини. А свічку з кухні взяти я не додумалась. Ну, нічого, і так уже немає настрою щось писати. Чим скоріше засну, тим швидше настане ранок.

Та коли, закутавшись у покривало, вляглася на дивані, зрозуміла, що ні, заснути найближчим часом не вдасться. «… тільки й умієш, що втікати», - мов на заїждженій платівці, крутилося в голові. Бо це була правда.

* * *

З того дня, коли Юля привезла мене до адвоката, який допоміг скласти заяву до суду з приводу розірвання шлюбу, минуло вже сім років. Майже вісім. Дві тисячі з чимось там днів. І майже кожен перетворювався для мене на особисте пекло. Найгірше було після того, як Микола отримав повістку. В той же вечір, п’яний, подзвонив та пригрозив, що викине всі мої речі з балкона, якщо не приїду.

Щоб не втягувати в неприємності Юльку, нічого їй не сказала. На таксі під’їхала до свого колишнього двору. Якби була мудріша, то викликала б поліцію. Але це за мене зробили сусіди.

Я мало що пам’ятаю після того, як мене жбурнули об дверний косяк, але поліцейський, що провідував зранку в лікарні, сказав:

— Уперше бачив таку впертість і відсутність інстинкту самозбереження. Зціпивши зуби, притиснувши до грудей руку зі зламаними пальцями, як ні в чому не бувало, складати до сумки книжки!? Ви пам’ятаєте, що сказали, побачивши мене? «Допоможете донести до таксі? Бо мені не вистачає РУК».

За те речі я таки забрала.

Нову квартиру знайшла для мене Юля, хоч і довго ще дулася за мою дурнувату витівку. І вроді все почало налагоджуватися. Постраждали пальці лівої руки, що майже ніяк не впливало на роботу кадровика, і я повернулася до звичного життя. Дім, робота. Правда, не надовго. Дуже скоро Микола оклигав після виховних робіт і адміністративного покарання, та вирішив, що у всьому винна я.

Зміна сім-карти нічого не дала. Скільки б разів я не міняла номер, він усе рівно якось мене знаходив. Пізні дзвінки з погрозами, повідомлення в соцмережах. Одного разу мене навіть прокляла його мама, зателефонувавши просто на роботу.

А потім він дізнався мою нову адресу. Повернувшись увечері додому, знайшла на дверях записку: «Тобі від мене не втекти». Чи то трилерів передивився, чи то дійсно дах потік, але було від того листка так моторошно, що не стулила очей до ранку.

Не знаю, скільки разів я переїжджала всі ці роки, після шостої квартири перестала рахувати. В кожній з них залишала щось, щоб не спаковувати знову і знову. Посуд, книги, улюблений торшер. Половину взуття та одягу просто викинула. В мене залишився тільки ноутбук, зубна щітка та одна валіза з одягом.

І «Літера_тур.ком». Сайт, на який натрапила зовсім випадково. І який допоміг не збожеволіти. Я почала писати, занурюючись із головою в своїх персонажів. Даруючи їм життя, жила й сама.

Те, що людям відгукнуться вигадані мною історії, стало приємною несподіванкою. Комерційний статус – подарунком долі. Такою бажаною свободою. Я нарешті не була прив’язана до одного місця, в якому мені потрібно було з’являтися о дев’ятій ранку п’ять разів на тиждень. І звідки мене легко було вистежити.

Це співпало з періодом затишшя, коли в Миколи з’явилася дівчина. Вони ніколи не затримувались надовго, і після розривів колишній чоловік з ще більшим завзяттям чогось брався мене шукати, тому не гаючи часу, я звільнилася з роботи та переїхала аж в сусіднє місто. Нову адресу залишила тільки Юлі. І знову повірила в те, що тепер можна не боятися.

До того дня, коли, гуляючи в парку, не зустріла нашу спільну з Миколою знайому, його однокласницю. Застережливі дзвіночки в голові аж загули, проте я, звикнувши до свободи, просто від них відмахнулася. А вже за кілька днів в тому ж парку мене перестрів Микола. На диво тверезий та дуже злий. Схопив за руку та поволік до дороги, де вже чекало авто. Коли спробувала покликати на допомогу, отримала такого ляпаса, що аж до крові прокусила губу. «За все мені відповіси, клята хвойдо! — прошипів, болячи стиснувши підборіддя. — Думала, зіпсуєш мені життя та спокійно собі житимеш? Е-е, ні!».

І тут, звідки не візьмись, з’явився здоровезний собацюра, німецька вівчарка.

— Джастіс, взяти! — почула я перед тим, як колишній чоловік з диким вереском відпустив мене, бо в рукав його куртки вп’ялися гострі зуби.

Шокована та налякана, я навіть не глянула на свого рятівника. На одному адреналіні, мов дикий заєць, кинулась геть, не розбираючи дороги. І лише в квартирі, замкнувшись на всі замки, безсило сповзла по дверях та розридалася. Така жадана свобода знову виявилася мильною бульбашкою. В цей раз пакувати речі було найважче. Я плакала, витягаючи акуратно складений одяг із шафи, витягаючи зубну щітку зі стаканчика у ванній, скидаючи з ніг домашні тапочки. Попереду чергові пошуки квартири, звикання до нових запахів чужих квадратних метрів. Мене вже нудило від усього цього.