8

Не знаю, чи те, що я тут понаписувала, не фігня :D

На ваш розсуд) 

Приємного читання, котики ;))

Блокнот, в якому я вже почала створювати нову історію, навіяну негативними враженнями від знайомства з Мстиславом. Можливо, ті записи ніколи й не ввійшли б до кінцевого варіанту роману, але мені конче потрібно було кудись вихлюпнути вируючі емоції.

Які тепер в руках у самого Савицького. Таке й у страшному сні не завжди примариться. А тут – наяву.

Я підскочила так різко, що мало не впала з дивана.

— Обережно, там пацюки, — глузливо всміхнувшись, мовив чоловік.

Які, до біса, такі пацюки, коли всі мої думки зараз під загрозою викриття.

Сама здивувалася своїй швидкості, з якою зіскочила на підлогу, підлетіла до Мстислава та спробувала забрати блокнот. Та чоловік лише підняв його вище, змусивши мене підстрибнути.

— Віддай, — грізно промовила я. — Тобі взагалі щось відомо про особисті межі?

— Ні крапельки, — вишкірився, тримаючи мої записи над головою. — Просвіти.

Я ще кілька разів підскочила і безсило загарчала.

— Як же ти мене бісиш! — вигукнула, тупнувши ногою. — Ну, чому саме мені «пощастило» опинитися в одному котеджі з найнахабнішим жінконенависником, соціопатом і маргіналом?!

— О, знову компліменти, — протягнув Мстислав. — Ти мене балуєш. Але жінок я не ненавиджу. 

— Іди до біса! Віддай записник!

— То перше чи друге?

Він вже мало не сміявся, поки мене тіпало від безсилої люті. Глибоко вдихнувши, я підскочила і, вхопившись за його лікоть, завзято потягла донизу. Та сили, певна річ, були нерівними. А потім мене ще й перехопили за талію вільною рукою та притисли до грудей. Я підняла очі, вже намірилася висловити своє обурення, але Савицький раптом схилив до мене голову. І опинився так близько, що в мене перехопило подих.

— Як би ж ти знала… — видихнув мені в губи, — як мило виглядаєш, коли злишся.

А тоді поклав руку мені на потилицю, різко притягнув до себе та поцілував. Зухвало, рішуче та майже боляче. Щетина дряпнула верхню губу, і я сіпнулася в його руках. Серце бахкало так, ніби намагалося вискочити з грудей, бо доза адреналіну линула в кров, аж запаморочилося в голові. А мозок відмовлявся сприймати цю нову реальність, де губи Мстислава Савицького притискаються до моїх.

Коли чоловік нарешті відхилився трохи назад, щоб глянути мені у вічі, я зрозуміла, що увесь час не дихала, і одразу ж голосно видихнула.

— Як тобі такий сюжетний поворот? — спитав Мстислав, іронічно всміхнувшись.

Його брова знову підскочила догори, і мені захотілося негайно вхопитися за неї та повисмикувати всі ті нахабні волоски, залишивши блискуче, лисе ніщо.

Тоді засвербіла долоня від бажання вліпити йому такого ляпаса, щоб у вухах дзвеніло до ранку.

Та раптом я вловила ледь чутний запах диму і «аромат» підгораючих яєць. Хтось зараз залишиться без вечері.

Всміхнувшись, підняла руку та поклала її Савицькому на груди. Під прищуреним недовірливим чоловічим поглядом пальцями пробіглася до шиї, а тоді – назад. Зім’яла сорочку в жмені, притягуючи чоловіка ближче, і вже ніби збиралася поцілувати. А той і не проти. Спочатку завмерлий від здивування, сам нахилився, не зводячи погляду з моїх губ.

Які в останню секунду видихнули:

— Мстиславе…

— М-м-м? — тихо пробурмотів він, стискаючи сильніше пальці на моїй талії.

— Яйця, Мстиславе…

— Які ще… — кліпнув спантеличено. — Ох, чорт.

Відпустивши мене, Савицький кинувся на кухню, а я, притиснувши долоню до рота, щоб не сміятися, дивилася вслід «великому таланту!». Думка про те, що чоловік насправді не такий вже ідеальний, і навіть його можна вивести з рівноваги, дуже заспокоїла та підняла настрій.

Похитавши  головою, підібрала з підлоги свій багатостраждальний записник, що випав, мабуть, перед поцілунком, поклала його на диван, і пішла подивитися, як хазяйнує великий творець на задимленій кухні.

Та просто поспостерігати не вдалося. Бо, бажаючи чимшвидше врятувати пательню, Савицький залив її водою, не знімаючи з вогню. І під стелю шугонув стовп пари з димом. Кашляючи, я кинулась до вікна, розчинила його навстіж та повернулася оцінити масштаби катастрофи.

Навіть світла від свічок і телефонного ліхтарика було достатньо, щоб зрозуміти, - письменник Мстислав кращий, ніж повар. На сковорідці все перетворилося в булькаючу чорну масу, на кухонній тумбі – скляна мисочка, від якої збігали яєчні потічки аж до плити. Коло неї акуратною гіркою були складені шкарлупки, з яких теж уже натекло. Брудна вилка самотньо лежала аж на столі, за яким я недавно сиділа. Таке враження, що тут десятеро людей готували бенкет, а не один чоловік намагався зробити омлет.

Зітхнувши, я потіснила Савицького від плити, пошкребла по сковорідці лопаткою, віддираючи від чавунного дна залишки, потім вилила все в помийне відро. Скосивши очі на Мстислава, який змітав шкарлупки у смітник, закусила губу, щоб не засміятись. Гонор з нього куди тільки подівся. Брови зійшлися на переніссі, скули напружились. Бути не на висоті точно не до вподоби такому гордому орлу.

— Що? — помітивши мій погляд, буркнув Савицький.

А я не змогла стримати смішок. Потім ще один. І ще. А коли чоловік звузив очі та склав руки на грудях, забувши про яєчні залишки на руках, та вимазав собі ними сорочку, розсміялася, як ненормальна. Аж сльози на очах виступили. Не такою вже смішною була ситуація, як переповнена чаша емоцій за один клятий день. І я просто не могла зупинитися. Навіть коли підійшла з рушничком до чоловіка, щоб локалізувати наслідки яєчної атаки на представника літературної еліти. Лиш коли чоловіча долоня накрила мою, змовкла. Як відрізало.

Дивилася на сильну руку, яка заспокійливо погладжувала мої кісточки пальців, та не могла підняти погляд.