6

Оце був дійсно «раунд!». Неприємно дряпнуло аж усередині, за те голову моментально провітрило. Сіпнувшись, я різко відвела лікоть назад і нарахувала ним два чужих ребра, аж чоловік від несподіванки видихнув крізь зуби.

Зіскочивши з дивана, я обернулася та різко випалила:

— І персонаж, і реальний чоловік з малознайомими жінками мають поводити себе як людина, котрій притаманна емпатія. Якщо ви козел, то справа не в любовних романах.

Схопивши покривало, розвернулася та пішла геть. Було неймовірно шкода відходити від теплого каміна, та залишатися поряд з недоумком не хотілося взагалі. Ці великі знаменитості, що носяться зі своєю неповторною соціальною думкою, задирають голови, бавлячись в непробивних циніків, виглядають просто жалюгідно!

Увійшовши до кухні, я захряснула за собою двері, залишившись один на один із холодною темрявою. Яка не викликала страху, як завжди. Бо я була надто розлючена. Видихнула, намагаючись заспокоїтися, та підійшла до плити. Схопила сірники, запалила одразу чотири конфорки. Таке-сяке, але все ж тепло. Накинула на плечі покривало, щоб не задубіти, поки приміщення нагріється, та заходилася обмацувати всі полички та шухляди. І таки, еврика, роздобула дві товсті воскові свічки. Примостивши їх у грановані склянки, задоволено всміхнулась. Тепер у мене ще приємніше, ніж у вітальні. А пахне як, здуріти можна!

Сидіти й гіпнотизувати хиткий вогник мені доволі швидко набридло. Тепло принесло заспокоєння для моїх нервових клітин, і голова запрацювала в штатному режимі, навіть з’явилася ідея для сюжету нового роману. Зі свічкою в руці я знову повернулася до верхніх шафок, і в одній із них відшукала кулінарні книги та зошити для рецептів. Взявши той, що на пружинці, вирвала кілька пустих листів. Головне, потім не забути відкупити їм новий блокнот. Там же знайшлася ручка, і я, зібравши всі свої скарби, вмостилася за столом.

Не знаю, як митці колись умудрялися писати в таких умовах, і в них не випадали очі від тьмяного освітлення. Навіть двох свічок ледь-ледь вистачало, щоб бачити рядки, а коли вогники від мого дихання чи рухів коливалися, доводилось зупинятися. Однак, захопившись процесом, я дуже скоро забула про все на світі, аж поки не закінчилися листки. А сюжет в голові продовжив творитися.  

Згадала, що у валізі є новенький, товстенький блокнот, який я спеціально купила для різних поміток та шматків сюжету нового роману. Вже підстрибнувши, щоб за ним бігти, згадала про Савицького. Валіза ж у вітальні. І той також там. А чи має мені бути до цього діло? Можна ж просто ігнорувати його, правильно? Буду ще я в своєму котеджі боятися до валізи підійти!

Рішуче скинула з плечей покривало і попрямувала до вітальні. Звичайно ж, чоловік нікуди магічним чином не випарувався. Сидів у позі мислителя, підперши щоку кулаком, та дивився на вогонь. Почувши мої кроки, повернув голову. Я ледь встигла відвести очі, щоб не зіткнутися поглядами.

— Вже повернулася? — пхикнувши, спитав Савицький.

Мене аж труснуло. Ну, що за людина, що за талант. Двома словами може вивести з себе. Як він умудрився дожити до своїх тридцяти семи років з таким умінням, не знаю. Щоб стриматись і промовчати, довелося боляче прикусити язика.

Наблизившись до валізи, вжикнула застібкою. Здається, блокнот і ноутбук я поклала під одягом. Треба було взяти ще одну окрему торбу, але звідки ж я знала, що авто застрягне так далеко. Багато речей я запхала просто у багажник, не заморочуючись із сумками. Добре хоч найнеобхідніше все-таки у валізу спакувала.

— Ти образилася?

Почувши, як скрипнуло крісло, напружилася, пришвидшуючи порпання в одежі. Де ж цей клятий блокнот?!

— Слухай, тут хоч тепло, — наблизившись, мовив Савицький. — Не хочеш зі мною говорити, добре. Але не треба мені доводити свою горду незалежність і мерзнути в іншій кімнаті.

Тут я все-таки не витримала. Підскочила та розвернулася, намагаючись вкласти в свій погляд якнайбільше люті. Може станеться диво, і Савицький спалахне, мов промаслене опудало.

— Мені нічого тобі доводити, ясно? — відрізала. — Не весь світ вертиться навколо неповторного та геніального Савицького.

— О, ну, хоч на «ти» перейшла, — криво всміхнувся чоловік. — Який прогрес. А за компліменти взагалі низький уклін. Неповторним та геніальним ще жоден гейтер мене не називав. Що там на рахунок латентності?

Я мало не загарчала від безсилля. А він же ж спеціально мене бісить! Щоб потім розказувати про істеричність жіночої статі. «Коли в них закінчуються аргументи, а зазвичай, їх у них і немає з самого початку, в хід іде природня зброя: нігті, зуби, інколи - кулаки», - якось так він сказав одного разу на інтерв’ю по радіо. Не на ту натрапив!

Видихнувши, я змусила свої губи розтягнутися в посмішці, хоч далося мені це не з першого разу.

— О, так, я в захваті від твердолобих та байдужих чоловіків, які вважають себе неймовірно значущими.

Відвернувшись, я опустилася назад до валізи, розгребла весь одяг та нарешті намацала жаданий блокнот. Хоча, сумніваюся, що тепер зможу повернутися до того стану відстороненості та спокою. Коли ж уже включать те довбане світло?! Якщо найближчим часом не розберуться з орендою та не розселять нас по різних котеджах, то я за себе не ручаюся!

Я так поспішала, що прищепила застібкою якусь футболку, і вона застрягла. Смикнула, та стало ще гірше.

— Чорт, — ледь чутно буркнула собі під ніс, намагаючись витягти одежу з пастки.

— Допомогти? — не зміг не влізти Савицький.

Ще й таким глузливим голосом, що захотілося ту валізу надіти йому на голову. Зціпивши зуби, я втретє шарпнула язичок і переможно всміхнулася. А тоді підхопила блокнот, підвелася та гордо закрокувала на кухню. Заварю собі зараз чаю, відкрию упаковку круасанів (а нема ліпшого заспокійливого, ніж м’яка здоба з шоколадною начинкою), і все буде добре.

Однак, виявилося, що потрясіння та сюрпризи від цієї подорожі тільки починаються. Не встигла я допити свій заспокійливий чай, шкрябаючи ручкою по папері, і майже забувши про круасан, що наполовину стирчав із рота, як у темному кутку під столом щось зашаруділо. В цілковитій тиші та напівтемряві звуки завжди здаються голоснішими, тому я одразу ж здригнулася, виринаючи зі своїх думок. Коли кісточки лівої ноги щось торкнулося, навіть круасан у роті не запобіг голосному зойку, що вирвався від несподіванки. Здоба опинилася на підлозі, а я – навпаки, за долю секунди випурхнула аж на стіл. А внизу, біля залишків багатостраждального круасана, надзвичайно безстрашно сидів пацюк. Великий такий, темно-сірий, із довгим лисим хвостом. Не звертаючи на мене жодної уваги, підтягнув до себе мій смаколик та заходився поспішно гризти.