4

Я переминалася з ноги на ногу на порозі вітальні, спостерігаючи за чоловіком, що спокійно собі сидів навпочіпки та дивився, аби не згас слабенький вогник у каміні. Ця картина викликала в мене суперечливі почуття. Роздратування від того, що цей тип вибрав саме мій будиночок в той же самий день, що і я, вліз в мій особистий простір, та ще й вів себе в ньому, як господар. Та з іншого боку… думка про те, що я могла зараз опинитися в цьому місці сама, в холоді та темряві, змушувала серце панічно здригатися.

Задумливо закусила губу, не знаючи, що робити. Чи продовжувати ігнорувати загарбника, чи оголосити перемир’я. Так ні до чого й не додумавшись, вирішила зробити чай, і, поки мене не помітили, позадкувала в темряву.

 Поставила чайник, сірниками запалила конфорку та, поки грілася вода, стояла, обіймаючи себе за плечі. Навіть перевдягнувшись в теплий спортивний костюм на флісі, почувалася не те що б комфортно. Зараз би в гарячий душ, чи в пінну ванну. Та води теж не було через електричний бойлер. Вже починала шкодувати, що поперлася в «творчу подорож». Якщо не включать світло, в мене не буде доступу до файлів та текстів у ноутбуці. Залишиться тільки шкрябати якісь замітки в блокноті. І то в день, поки хоч трохи світліше. А ввечері – з ліхтариком, поки не сядуть батарейки.

Чорт, ліхтарик! Я брала його з собою надвір, а повернулася вже з пустими руками. Напевне, випав десь, коли мене, мов звірину, тягли до хати. Отже, я залишилася без єдиного джерела світла. Прекрасно…

Свист чайника повернув мене до реальності. Знявши посудину з вогню, залила окропом чаїнки в двох глиняних кружках. За вікном стрімко темніло, тому довелося нахилитися, щоб не перелити через краї. А тоді обережно, майже навпомацки, через темний коридор, нести помалу щоб не облити ноги, як акробат несе палицю, тримаючи рівновагу на жердині.

— Ого, невже ще й мені принесла? — глузливо поцікавився чоловік, оглянувшись на мої кроки..

— Будете насміхатися – підете самі собі чай заварювати, — пробуркотіла я, ставлячи кружки на низенький столик.

— Навіщо? Ти ж уже заварила, — пхикнув пройдисвіт і, підвівшись на увесь зріст, підійшов. — І ми вроді перейшли на «ти».

Я обурено клацнула язиком, дивлячись на нього з-під лоба.

— Ні на що ми не переходили, — відрізала. — Я вас не знаю, ви для мене чужак.

Чоловік, сьорбаючи чай, послухав-послухав, покивав та здвигнув плечима.

— Скажи, що просто хочеш познайомитися, — заявив безсоромно. — А то завуалювала так, не підкопаєшся.

Я закотила очі, зітхнула.

— Не підкопаєшся, тому, що нічого там завуальовувати, ясно?

— А якщо я тебе зараз поцілую?

Закліпала очима, намагаючись зрозуміти, чи не причулося мені. Глипнула суворо на чоловіка та про всяк випадок відступила на крок. А він лише розсміявся.

— Жартую, — сказав, розтягуючи голосні. — Може, ім’я своє хоч скажеш?

— Аня, — вичавила, намагаючись приборкати серце, що налякано тріпотіло.

Тільки тепер до мене раптом дійшло, що цей незнайомець може виявитися яким завгодно та ким завгодно. Мене й не почує ніхто. А до машини так далеко!

— Мстислав.

Здригнулася, коли він протягнув руку, мимоволі ще відступила. Рука одразу ж повернулася до власника, так, ніби я по ній вдарила.

— Дурний був жарт з поцілунком, вибач, — раптом дуже серйозно мовив чоловік. — Я не хотів тебе налякати.

— Та є трохи…

Такі різкі переміни ще більше вибили мене з рівноваги, тому я не знала, що ще сказати. Взяла свою кружку та, обійшовши Мстислава, вмостилася на дивані. Скинула кросівки, забралася з ногами та накрила коліна пледом. Чоловік теж більше не ліз, повернувся до каміна, щоб підкинути дров.

В кімнаті вже стало трохи тепліше, чи може то від одного вигляду гарячих червоних жарин робилося затишніше. А після теплого чаю мене остаточно розморило, навіть не пам’ятаю, коли відставила кружку і як умудрилася заснути.

Та розбудив мене найпрекрасніший звук на світі. Такий звичний та дивний водночас, - клацання кнопок на клавіатурі. Розплющивши очі, я прослідкувала за звуком до каміна, коло якого в моєму «відвойованому» кріслі сидів Мстислав з ноутбуком на колінах. І зосереджено бив пальцями по клавіатурі, так швидко, що звуки мало не накладалися одне на одного, створюючи монотонний шум.

Його брови були суворо нахмурені, губи – стиснуті, ніби він створював щось надзвичайно складне та важливе. На мить завмирав, бігаючи очима по екрану, а тоді знов заходився вибивати ритм.

Я мимоволі позіхнула та піднялася, спираючись на спинку. Чоловік одразу ж відірвався від свого заняття, повертаючи до мене голову.

— Я тебе розбудив? — хрипло запитав, чухаючи щоку.

— Що ви пишете? — спитала я зацікавлено.

На мить затримавши на мені погляд, ніби роздумуючи над відповіддю, все ж відповів:

— Детективний трилер.

— Що?! То ви письменник?

Чи то світ настільки тісний, чи може я все ще сплю?

— Так, пишу під своїм іменем, Мстислав Савицький, але сумніваюся, що ти чула...

В мене ніби світ перед очима перевернувся. Мстислав Савицький?! Той самий, якого ніхто ніколи не бачив, але всі про нього чули? Той же літератор, який забороняв себе фотографувати, але висказувався критично майже на все на світі? Якого хотіли прибити і феміністки, і сексисти, і навіть православні священники? Що вже казати про авторів електронного самвидаву, яких Савицький неодноразово висміював та називав не інакше, як «графоманами, що забруднюють інформаційний простір».

— Є у мене до вас кілька запитань, пане Савицький, — склавши руки на грудях, невдоволено промовила.

Чоловік пхикнув та закрив ноутбук.

— Фемінізм я з тобою обговорювати не буду, — повівши бровою, сказав.

— На ваше ставлення до жінок мені начхати, тут і так все ясно, — ледь стримуючись, відрізала я. — А от щодо «Літера_тур. ком» я б охоче прокоментувала.

— О. — Мстислав виглядав здивованим. — Тільки не кажи, що мені пощастило опинитися посеред природнього безумства з автором самвидаву?