3

Не встигла вийти, як у лице полетіли великі зимні краплі, десь за деревами загрозливо гримнуло. Виходити на вулицю розхотілося зовсім, та я не могла здатися та дозволити якомусь придурку мною командувати. До речі, де ж він?

Закрутивши головою у різні боки, помітила широкоплечу постать у яскраво синьому дощовику зліва від дому. Здається, там далі, якщо вірити фото, стоїть похилий сарайчик з різними інструментами, а поряд… дровітня. Точно! І як я могла забути?!

За курткою повертатися не було часу, добре хоч у спортивній вітрівці є капюшон, тому я накинула його на голову і помчала по стежці. Вітрівка вимокла до нитки ще до того, як я спустилася з крильця. А коли добігла до неглибокого навісу, перетворилася на мокру курку. Чоловік, що набирав дрова у якийсь цупкий мішок, спочатку мене навіть не помітив. Поки я не схопила такий же мішок та не почала кидати в нього поліна.

— Ви що робите?! — перекрикуючи дощ, підвищив голос. — Забирайтеся!

Не звертаючи на нього уваги, продовжила діставати важкі дровиняки та утрамбовувати в мішок. Аж поки той не вислизнув з пальців. Тобто, його у мене безпардонно відібрали.

— Ви що собі дозволяєте?! — вигукнула, аж підскочивши від роздратування. — Віддайте негайно!

— В дім! — аж загарчав чоловік, схилившись до мого лиця так близько, що я побачила своє відображення в голубих очах.

— Не ді-жде-тесь! — майже по складах, з викликом відрізала я.

Та спроба забрати мішок провалилася. Мене перехопили за руку, крутнули так, що чоботи проїхалися по багнюці, а я опинилася спиною притиснута до чоловіка. Його рука продовжувала тримати мене за зап’ясток та притискати того до мого живота.

— Ну, ви й вперта! — видихнув мені на вухо, зігрівши на мить подихом шкіру.

Я так давно не знаходилася в чоловічих руках, що на мить завмерла, як заєць в окопі. Серце загупало десь в горлі. На долю секунди мене накрила паніка, та я змогла її перебороти. За допомогою люті та обурення.

Висмикнула кисть та наступила чоловіку на ногу, але не встигла відступити, як навпроти будинку раптом щось гахнуло, та так, що земля здригнулася. Звук був такий, ніби небо, як аркуш паперу, розірвали. Гігантський аркуш.

Велика сосна через дорогу, чорна та обвуглена, зі стогоном повалилася вниз, її широке гілля вкрило всю кам’янисту стежку аж майже до самого будиночка. Блискавка. Чорт забирай, так близько. В мене навіть волосся на руках наелектризувалося.

— В дім! Бігом! — пролунало зверху, а тоді мене, як кошеня, вхопили за комір та потягли геть.

Від шоку та жаху я навіть не думала пручатися, тільки тихенько перебирала ногами. Навіть коли жбурнули в прихожу, наче клунок з ганчір’ям. Мовчки стояла, слідкуючи за руками, які замикали двері та ставили мішок з дровами коло стіни.

Коли він повернувся до мене, я змусила себе підняти очі. І тільки тоді відмерла, коли заклацали зуби, чи то від наскрізь мокрої вітрівки, чи то від пережитого страху. Довелося підняти тремтячу руку та притиснути її до підборіддя. Допомогло мало, але клацання стало не таким сильним. За те рука затряслася сильніше.

— Боже, ви як немовля, — провівши рукою по обличчю, простогнав чоловік.

Зірвав із себе дощовика, кинув на вішак, а тоді, схопивши мене за руку, потягнув до вітальні.

— Що в-ви р-робите? — слабо запротестувала, коли теплі пальці, зачепивши ключицю, почали розстібати спортивну кофту.

— Як не хочеш запалення, то краще помовч, — пробуркотів незадоволено.

— І к-коли це м-ми в-встигли н-на «ти» перейт-ти? — знову клацаючи зубами, спитала, поки гарячі долоні витрушували мене з прилиплої вітрівки.

— Коли я розстібнув на тобі джинси, — фиркнув насмішкувато мужчина, накидаючи мені на плечі тепле покривало з дивану. — Знімай їх. А краще, повністю перевдягнися, поки я розпалюю вогонь.

Ах ти ж… Зевс у штанях. Все рівно своє торочить! А коли я піду перевдягатися, ще й крісло моє займе!

Та дискомфорт від мокрої нижньої білизни переміг, і я, схопивши з валізи перше-ліпше, гордо покрокувала до ванної кімнати.