2

Не зважаючи на всі мої світлі надії, буря надворі лише посилилась. Небо потемніло так, ніби то не білий день, а справжнісінька ніч. Лише блискавки час від часу освітлювали мальовничі зелені пагорби та старезні дерева. А шибки в дерев’яних вікнах від грому дрижали так, що мороз котився спиною. Все йшло не так, як хотілося. Навіть з какао не вийшло, бо забула в машині куплене дорогою молоко. Довелося обходитися кавою. Камін і досі витріщався темним оком, тому, що виявилося, - він на дровах. А де їх шукати, тим більше в таку погоду, я не мала поняття. Ну, хоч сядь і плач.

От я і сиділа, у відвойованому кріслі, підібгавши під себе ноги в товстих в’язаних шкарпетках, закутана в плед по саму маківку, в незнайомому домі, самотня. Та ще й у темряві. Не так я собі уявляла ідеальну відпустку.

Правду казала моя подруга Юлька, у тридцять років треба не ховатися в норі, а ходити в бікіні по пляжу.

— Мені б хоч день твого життя, — зітхала вона завжди. — Ні дитячих криків, ні вічно голодного чоловіченька, гуляй, скільки заманеться, їдь, куди захочеться! Не цінуєш ти свого щастя, Аню.

Не ціную, мабуть. Не хочеться ні гуляти, ні їздити. Мені б тихе місце, ноутбук чи блокнот, і щоб не заважали. Діти і чоловік – то взагалі щось космічно далеке. Колись – бажала цього всім серцем, мати сина і доньку, щоб були схожі на мене та Миколу. Зараз це все здається мені до страшного смішним. Добре, що не всі наші мрії збуваються, доля краще знає, як воно має бути, не треба нарікати, коли не виходить.

Бо моя казка розпалася мало не після весілля. Одружуватись у двадцять, з людиною, яку знаєш менше року, - найбільша дурість, яку можна зробити. А я зробила. Дурна і закохана, мов пташеня зазирала в той безсоромний рот, що обіцяв всі дари світу. А потім напивався і «дарував» лише сльози та погрози. Замість «Як там на роботі, сонце, не втомилася?» чула: «Де ти, хвойдо, вештаєшся, коли жерти нічого?! Завела собі когось, признавайся?!».

У двадцять років мало що розумієш про сімейне життя, особливо, коли чужого ніколи не спостерігала. Може воно так і має бути? Ну, всі ж сваряться, миряться. Спитала поради в тата, а той лиш похитав головою: «То є ваша сім’я, між собою й розбирайтеся. Шо, ти настільки дурна, що власного чоловіка приголубити не можеш?».

Те, що дурна, зрозуміла тільки після того, як вдарив. Бо у вікно побачив, що вийшла з незнайомого авто. Не розбираючись, з порога вліпив ляпаса. Підняв за волосся і переможно проревів:

— Ага, впіймав тебе на гарячому, підстилко ти брудна!

Наступного разу Юлька тим самим «незнайомим» авто відвезла мене до адвоката, писати заяву в суд на розлучення.

З цього часу чоловіки для мене ніби вимерли. Зате з’явилися герої моїх романів. Чесні, гідні та ідеальні. Такі, яких не існує в реальності.

* * *

— Плануєте до ранку перетворитися в льодяну статую?

Я здригнулася, виринаючи з невеселих думок, та висунула ніс із пледа.

— Що вам до того? — буркнула.

— Самі не грієтесь, та іншим не даєте. В спальні обігрівач електричний, те саме що й немає ніякого.

— Ви вибрали собі кімнату, — відказала. — От і сидіть там.

— Ясно. Піду, принесу дров.

В мені все аж закипіло від обурення. Це мій будиночок! Моя вітальня і мій камін! Але кому є діло до прав жінки? Вона ж не людина.

Виплутавшись із пледа, я зіскочила на ноги та, схопивши ліхтарик, закрокувала слідом за вкрай знахабнілим незнайомцем. Сама принесу собі дров і забарикадуюся!

Запхнувши ноги в жовті гумові чобітки, що спеціально купила для поїздки, відкрила вхідні двері.