Ніч, яку треба пережити

Місто виглядало так, ніби його вимили дощем і залишили сушитися під неоновим світлом. Осінній дощ падав тихо, але впевнено — ніби хтось зверху вирішив стерти усі дрібні помилки дня і залишити лише великі. Неон світлових вивісок розливався по калюжах, створюючи свої паралельні міста — такі, у яких я, можливо, жив трохи щасливіше.

Я йшов без напрямку. Ноги самі обирали повороти, а думки — свої маршрути. Деякі з них неодмінно вели до неї.

Мені здається, що я почав згадувати її ще до того, як ми зустрілися. Якби існувало поняття передчуття людини, — саме так би це виглядало. Невиразне, але гостре. Відчуття, що десь поруч ходить твоя невимовна половина, і що будь-якої миті ти можеш випадково її торкнутися — ліктем у натовпі, поглядом у вагоні метро, короткою тишею між двома піснями.
Ми зустрілися, коли я вже не вірив, що щось можна почати спочатку. І, мабуть, тому не зміг утримати.

Дощ бився об комір плаща, і я зрозумів, що йду до бару «Blue Umbrella». Місце, де завжди темніше, ніж треба, і музика звучить так, ніби грає для когось одного.
Вона любила цей бар. Казала, що тут час поводиться чемно. Не тікає, не спішить, а просто сидить поруч, потягує віскі і дивиться, як ти намагаєшся забути когось іншого.

Я не хотів туди йти. Але куди ще подіти ніч, якщо вона вже почала тебе пережовувати?


---

Бар був напівпорожній. Лише кілька постійних клієнтів — ті, хто давно перестав чекати на щось нове, і тепер просто сидів, аби ніч не виглядала зовсім безлюдною.
Старий саксофоніст на сцені грав щось із Колтрейна. М’яко, але з тріщинами. Музика нагадувала мені наші розмови — коли слова не встигали за тим, що хотілося сказати, а тиша між ними була красномовнішою за будь-які пояснення.

Я сів за той самий столик біля вікна. Бармен кивнув — він мене пам’ятав. Замовив джин з тоніком. Вона завжди сміялася, коли я його пив, казала, що цей напій для людей, які не вміють вирішувати, чого хочуть — забутися чи залишитися при свідомості.

Я вдивлявся у своє відображення у склі вікна, а крізь нього — у дощ. І бачив її. Не обличчя — радше образ, як фантомне відчуття після видаленої частини себе.
Її волосся завжди пахло чимось теплим — не парфумами, а просто нею. Її голос мав дивну властивість змінюватися — то звучав, як радіо десь із минулого, то як шепіт у темряві, коли ти ще не спиш, але вже не тут.

Іноді мені здається, що вона не існувала. Що я сам вигадав її, аби пояснити свої прогалини.
Бо інакше чому її не можна знайти?
Я шукав — не буквально, звісно, а у випадкових деталях: у світлі ліхтарів, у силуетах перехожих, у фразах, які часом каже хтось інший. Але ніхто не мав того самого ритму дихання, тієї короткої паузи перед усмішкою.

Вона мала дивний спосіб бути поруч — лише коли її немає. Як запах дощу перед зливою — ще нічого не сталося, але ти вже відчуваєш присутність чогось важливого.

Бармен поставив переді мною склянку.
— Холодна ніч, — сказав він.
— Так. Але бували гірші, — відповів я.

Він кивнув і пішов, залишивши мене наодинці з моїм напоєм і Колтрейном.


---

Я пригубив джин. Лід торкнувся губ, і мені здалося, що це вона — холодна, спокійна, невловима. Я пам’ятаю, як одного разу ми сиділи в цьому ж барі. Вона слухала музику і сказала:

> — Ти колись думав, що між людьми існує певна відстань, яку не можна подолати?
— Я думав, що її можна скоротити, якщо захотіти.
— Ти оптиміст. Але я маю на увазі ту, що в середині, не зовні.



Я тоді не зрозумів. Зараз розумію занадто добре.

Ми всі маємо внутрішню дистанцію. Іноді вона коротка — тоді ми називаємо це коханням. А іноді вона така довга, що навіть найщиріші слова не долітають. І залишається тільки дивитися одне одному у вічі, ніби крізь вікно іншої реальності.

Я випив ще ковток.
Бар наповнився димом, музикою і спогадами. Здавалося, що час десь спіткнувся, і все повторюється — ті ж пісні, ті ж рухи, та сама волога тиша.
Тільки вона — далі, ніж колись.

Я подумав, що, може, вона зараз у якомусь іншому барі. Може, теж слухає джаз, тримає келих вина і посміхається комусь, хто не знає, що це усмішка людини, яку вже не можна врятувати.
Може, їй добре. Може, ні.
А може, їй просто все одно — і це, мабуть, найчесніший варіант.

Я зловив себе на тому, що хочу їй написати. Просто кілька слів — «Ти теж не спиш?». Але я не дістав телефон. У цьому була певна гідність — не турбувати чужу тишу, навіть якщо колись вона належала тобі.

Десь позаду хтось тихо засміявся. Сміх був короткий, жіночий, і на секунду я подумав, що це вона. Повернув голову — ні, інша.
Але серце все одно стиснулося, наче впізнало щось дуже знайоме, що тіло пам’ятає краще за розум.

Я знову повернувся до вікна. Дощ став сильніший. У калюжах плавали відбиття ліхтарів, наче розмиті обличчя. Мені здалося, що кожне з них могло бути її. І що, може, вона теж десь зараз дивиться у калюжу й бачить там мене — не певного, не потрібного, але все ще присутнього.


---

Коли саксофоніст закінчив, у барі стало дивно тихо. Наче всі чекали на щось, чого не буде. Бармен протирав келихи, годинник цокав, і лише неонова парасоля за вікном миготіла, ніби намагалася подати знак.
Я відчув, як тиша починає тиснути.
Деякі вечори створені лише для того, щоб показати нам, наскільки ми порожні.

Я подумав про неї знову. Не як про людину, а як про подію. Вона прийшла, змінила повітря, і зникла. Але залишила після себе дивну ясність — таку, яку відчуваєш після сну, коли ще не впевнений, де реальність, а де вигадка.
Може, у цьому і був сенс. Не в тому, щоб бути разом, а щоб запам’ятати — як доказ того, що щось справжнє колись сталося.

Я допив свій джин, залишив на серветці кільце від склянки — схоже на мітку, що хтось колись тут був, поклав гроші на стійку й вийшов. Повітря зустріло мене холодом, але вже без гостроти. Дощ майже вщух.
Неонова парасоля світилася за спиною — останній спогад про теплий бар і про неї.

Я рушив вулицею. Вітрини відбивали мене, ніби хотіли переконатися, що я ще існую. У кожному вікні я бачив себе трохи інакшим — втомленішим, старішим, але все тим самим, хто шукає когось, кого не можна знайти.
І мені здалося, що десь між цими віддзеркаленнями вона й живе — у проміжку, де світло зустрічається з темрявою. Там, де навіть найсамотніший звук саксофона ще не встигає стихнути.

Я підняв комір плаща, вдихнув вологе повітря і посміхнувся.
Не тому, що стало легше. А тому, що, мабуть, у цьому і є життя — йти далі, навіть коли музика давно закінчилася.