НІЧ ВСІХ СВЯТИХ або ДЕНь ГРІШНИКа

 «НІЧ ВСІХ СВЯТИХ або ДЕНь ГРІШНИКа»

І. НІЧ ВСІХ СВЯТИХ

- Чорт, та мала шмаркачка мене спалила..., – сказав низенький хлопчина, який ростом був також шмарком, але судячи по лицю йому було років 15-17. 

- Яка? Та що була з малим на руках і довгим збоку? – спитав плотний здоровяк приблизно такого ж віку, і коли він побачив, як низенький закивав головою, продовжив: 

- Не парся. Вона німа. Навіть якщо вона щось дома покаже знаками, то толку з того буде мало. Брата ви самі бачили, там говорити нема з ким - інвалід на всю голову, а старий їхній вічно синій, і крім нього більше й нікому жалітись. 

 - А мама де? – через декілька хвилин спитав худорлявий хлопець, третій із компанії, що весь час задумливо йшов мовчки.

- Чия? – діловито спитав низенький, натягуючи маску на очі.

- Твоя блін. Не тупи! Дітей тих. 

- Хз. По-моєму десь в столиці, – відповів здоровяк, дивлячись по сторонам. 

Його насторожили веселі крики, які почулись зовсім поруч. Світло ліхтарів освітило натовп якихось створінь, що направлялись в темну глибину вулиці.   

Це був вечір напередодні Хелловіна, і тому все село кішіло всякими супергероями, монстрами, відьмами та різним фентезійним народом. 

Як і ця трійка хлопців, які також йшли в костюмах, і кожен з них за спиною ніс великий пакунок. Дійшовши до кінця дороги, вони вийшли на стежину ведучу на старе кладовище.

Найнижчим і найпомітнішим був Стьопка. На ньому яскравів жовтий костюм якогось супергероя придуманого ним самим із залишків матерії в бабусиній скрині. На голові у нього була велика червона маска постійно сповзаюча йому на підборіддя, і він час від часу мусив її поправляти.   

Худорлявим був Ден. Він був у костюмі пірата, що складався з величезного шкіряного плащу, дещо завеликого для нього, і старого чорного піджаку, а на ногах - рваних джинсів та черевиків. Зверху костюм довершувався чорним капелюхом-треуголкою, що свобідно гойдався у нього на голові. На лиці був товстий шар білої фарби, посеред якого були три чорні смоляні плями - очі та рот. Саме останній штрих придавав йому вигляду пірата-мерця.

А третій із них - Артур або Арт був величезним клубком шерсті. В його костюмі важко було побачити, де є що, і взагалі відрізнити зад від переду. На його думку, це було основною перевагою цього костюму, тому що при любій потребі він міг прикинутись хоч кущем. 

Саме по ідеї Арта вони сьогодні одягнули костюми і вийшли на полювання. І полювати їм належало на всіх у кого були солодощі, переважно на дітей. І до цього часу вони наполювали вже досить багато і повертались з величезними мішками в своє сховище на старому кладовищі.  

Це кладовище було одне з найстаріших в країні. Що можна було побачити по його занедбаному стану та датах, які на деяких із склепів сягали аж до 17 віку. Більшість з надгробків були вже поховані разом з їхніми власниками, і було важко розібрати, де чия могила. Навіть склепи, що з часом зсунулись в землю і повністю обросли травою нагадували більше маленькі хатинки хобітів, чим сімейні гробниці. І взагалі, коли влітку сюди долітали радісні промені сонця, кладовище було схоже на окреме маленьке село, де нібито жили маленькі веселі гноми. 

Але восени, коли все навкруги починало в‘янути, засинати і гнити,  тут все ставало сірим та сумним. Особливо вночі, коли при місячному сяйві силуети голих дерев нагадували якихось чудовиськ, які ніби охороняли це депресивне місце від всього доброго та радісного. Тоді єдиними жителями кладовища були летючі миші та ворони, каркання яких додавало особливого шарму цій атмосфері.

Та в цю ніч тут були ще одні гості - три злодюжки, щойно ввішовші через старі ворота і що направлялись до своєї гробниці-скарбниці. Нею служив старий розбитий склеп, який після довгого вечора «мисливської роботи» був тепер наповнений різноманіттям солодощів. 

Арт скинув свій багаж в отвір склепа і витягнув з нього пляшку з якоюсь мутною світлою рідиною. Знявши з себе шерстяну маску, він з полегшенням видихнув. Йому явно було в ній спекотно.          

- Ну що? Добре ми сьогодні попрацювали! – з гордістю заявив Арт, – Пропоную обмити! 

І він підняв до гори пляшку, ніби щоб цокнутись нею зі своїми двома приятелями. 

- Добре буде, коли ми це все діло сплавим і получим за це грошики. На самих цукорках довго не протянеш, – при цих словах Стьопка тицьнув пальцем в склеп, з якого солодощі вже майже висипались.

- Ага! І ще краще буде, якщо зранку у нас не буде проблем від батьків дітей, яких ми сьогодні позбавили свята, – серйозно сказав Ден.

- Не парся. Сплавим. Стара Сталінішна пообіцяла забрати все до останнього дюшесу. Я вже про все домовився. Вночі вона нас буде чекати, – сказав Арт і перевернув пляшку.

Він зробив декілька ковтків, після чого засунув руку в склеп і наздогад витягнув якийсь батончик. Зубами роздер етикетку, надкусив і в огиді виплюнув. 

- Фу, ну і гидота.. Вже зовсім гімно почали виготовляти. Не знаю, як таке можна їсти. 
Він поспішно перевернув пляшку ще раз, щоб прополоскати свій рот, немов від якоїсь отрути. 

- Так що ми тим батькам ще й послугу робимо. У їхніх любих діток буде менше болючих животів і дірявих зубів, – запевнив Арт.

- А Сталінішна? Шо вона з цим всім буде робити? Невже хавати? Нічо не злипнеться? – спитав Стьопка, який сам в той час шелестів етикетками і наминав шоколад за дві щоки.  

- А чорт її знає. Але точно не хавати. В неї вже немає чим.  

- Ти дивись, щоб вона за це дала гроші, а не своє пійло чи ще щось інше взамін.., – сказав Ден, відкриваючи пляшку з червоним напоєм. 

- Не парся. Домовились по сотні за кіло. Тим більше їй і без нас є куди збувати свою продукцію. На її самогоні все наше село сидить. Навіть таке чув, що сам Пляцок у неї затарювався на празники.

- Тааак, якісний у неї самогон. Сам час від часу беру. Результат завжди радує. Ще ні разу не розчаровувався! – запевнив Стьопка, який вже вдруге протягував свою по-дитячому маленьку руку до пляшки в масивних руках Арта.