Зустріч

Це був звичайний день, допоки моя знайома не запросила мене на день народження. Я з радістю погодилась, одразу почала уявляти, що одягну, які аксесуари доповнять мій образ. Замовлення я робила швидко і з піднесеним настроєм. 

Вже два роки я працюю у квітковому магазинчику, і це заняття досі приносить мені задоволення. Я люблю спостерігати за емоціями людей, які купують в мене квіти. У більшості з них на обличчі - радість, але є і ті в яких в очах затаївся сум, в якому можна загубитись на роки, не знаючи, як вибратись. 

День добігав кінця, і я готувалась іти до дому. Завтра в мене вихідний - можна спати досхочу й спокійно зібратись на святкування. Я обожнюю п'ятниці - цей теплий літній вечір вже навіює спогади та приємні думки про щось світле і прекрасне. 

Наступного ранку я прокинулась від лагідного сонячного проміння, що проникало крізь фіранки. Було тихо, спокійно, і цей день здавався чимось особливим - ніби він сам по собі вже був подарунком.

Я неквапливо приготувала сніданок, поставила каву на плиту й увімкнула музику. Легкі джазові ноти заповнили простір моєї кухні. Сьогодні не хотілось поспішати - все мало бути ніжним і трохи  казковим. 

Нарешті настав час збиратись. Я одягнула улюблену сукню — ту саму, що нагадувала про теплі вечори, літні танці і трохи дитячу безтурботність. Додала сережки у вигляді маленьких лілій — подарунок від мами — і легкий аромат жасмину на зап’ястя. Подивившись у дзеркало, я усміхнулася: "Нехай вечір буде таким, як ця усмішка — справжнім."

На день народження зібралося багато людей. Я зайшла у двір, де вже грала музика, мерехтіли гірлянди, і в повітрі витала суміш парфумів, квітів і літа. Я озирнулася — і саме в цей момент наші погляди зустрілися.

Він.... 

Ми не бачилися майже рік. І я знала — ця зустріч нічого доброго не принесе. Але почуття вже повільно заповнювали простір між нами, немов вода — глибока, тиха, неминуча. Ми підійшли один до одного, мов притягнуті невидимою силою, й сказали одночасно:

— Привіт. 

— Привіт, — повторив він тихіше, вже стоячи ближче. Його очі все ще мали той самий вираз — суміш втоми й глибини, яка колись здавалася мені нескінченною. 

— Я не думала, що побачу тебе тут, — відповіла я, намагаючись приховати неспокій у голосі.

— Я теж не планував... Але доля має своє почуття гумору, правда?

Ми сміялися — трохи нервово, трохи щиро. Було щось знайоме в його манері триматися, в тому, як він дивився на мене, ніби намагався знайти у мені ту, якою я була "тоді".

Свято тривало десь за кадром. Хтось співав, келихи дзвеніли, вогники гірлянд відбивалися в очах гостей. А ми стояли під деревом, немов загублені у часі.

— Пам’ятаєш ту поїздку до Львова?.. — раптово запитав він.

— З дощем, що не припинявся два дні? — усміхнулася я.

- І з твоїми замерзлими руками в моїх кишенях, - додав він. 

Ми мовчали. Спогади хлинули, мов хвиля. Як ми сперечалися, хто перший визнає, що закоханий. Як пекли пиріг і спалили його. Як не змогли зберегти те, що мали. Ми обоє це знали.

— А як ти зараз? — запитала я, не дивлячись в очі.

— Нормально. Працюю. Іноді думаю про тебе. Частіше, ніж мав би.

— Я теж.

Пауза. Мовчання. Тиша між нами вже не різала, а обіймала. Це була ніч спогадів. Без претензій. Без прохань повернути все назад. Просто ніч, коли серця згадували, як билися разом.

Потім він тихо сказав :

- Мені треба йти. 

- Я знаю. 

Ми не обійнялися. Ми навіть не доторкнулися. Але щось у цій ночі загоїло старі тріщини. І коли він пішов, мені не було боляче. Було світло.

Я стояла серед теплого літнього вечора, і всередині мене звучала тиша. Спокійна, ніжна, жива.

Я повернулася до столу, де вже розливали шампанське, а хтось завів нову пісню — весела, легка, ніби життя саме намагалося переключити увагу.

— Ну нарешті! — вигукнула знайома й обійняла мене. — Де ти пропала?

— Просто згадувала, — відповіла я з усмішкою.

— Минуле? Я кивнула

Вона нічого не сказала, лише легенько стисла мою руку. Більше не треба було слів.

Я танцювала. Несподівано для себе — легко, з кимось із гостей, просто тому, що тіло хотіло рухатись, а душа — дихати. У музиці було стільки простору, що навіть пам’ять почала відступати, даючи місце теперішньому.

Ближче до півночі, коли небо вже затягнулося зорями, а вечір повільно переходив у ніч, я вийшла надвір і сіла на лавку біля старого ліхтаря. Навколо було тихо, чути тільки цикад та далекі кроки.

І тут я знову побачила його. Він стояв біля машини, з телефоном у руках. Побачив мене. Вагався, але підійшов.

— Знаєш, я думав, що зустріч із тобою переверне все, — сказав він. — Але замість цього вона... заспокоїла.

Я кивнула. 

— Можливо, ми були потрібні одне одному не для продовження, а для завершення.

Він усміхнувся.

— Дякую, що залишила ці спогади живими. І що не знищила їх гнівом.

— А ти — дякую, що не намагався повернути мене назад.

Ми попрощались в друге - але цього разу без вагань. Це була зустріч, яка мала відбутись. Ніч, що розклала все по місцях. 

Коли я повернулась додому, вже розвиднялось. Я зняла сережки, повільно розплела волосся й поглянула у дзеркало. Вперше за довгий час я побачила себе — не ту, ким була "колись", не ту, що тікала від болю, а справжню. Спокійну. Ту, що відпустила.