Глава 5. Магазин

Вже за кілька хвилин Михайло підняв білі ролети та відчинив двері магазину.

— У вас тут затишно, — дівчина з щирим захопленням розглядала невеличке приміщення з кількома столиками з обох боків від входу.

— Посидимо у кабінеті. Там є диван, — чоловік провів гостю поміж столиками, на яких догори дриґом знаходилися стільці, до дверей у протилежній стіні.

— А диван навіщо? — Христина знову примружилася, але не продовжила гру в недовіру, а відвернулась до вітрин з пакунками чаю, кави та різних солодощів.

— Сидіти, — стримано відповів Михайло, який встиг звикнути до дивних й раптових питань.

— І все? — у голосі дівчини почулося розчарування, чи у чоловіка розігралась уява?

— Так.

— А чіплятися не будете?

— Обіцяю, що не буду, — Михайло відчинив двері й пропустив гостю перед собою. Вона пройшла повз нього й лише на мить затрималась на порозі кабінету.

— Шкода.

Гостинний хазяїн виставив на стіл кілька креманок з цукерками та два горнятка ароматної кави з вершками. Христині він дозволив зайняти диван, а сам сів на стілець, який присунув до накритого столу. За наступну годину пара встигла обмінятися думками стосовно різних страв, фільмів, кількох життєвих пригод та перейти на «ти».

— Мені з тобою так добре, — дівчина відставила вже третю чашку з новим напоєм, натягнула на плечі запропонований чоловіком плед, втомлено потягнулась та позіхнула. — Як шкода, що мені не пʼятнадцять, і я не вірю, що ми колись знову зустрінемося.

— А що нам заважає? — Михайла вже теж хилило в сон, але він міцно тримався й ще жодного разу не позіхнув.

— Причарування святкової ночі та випадковий збіг обставин на ранок втратять свій шарм. А ми, волею долі замкнені у цій величезній тюрмі, матимемо свободу вибору й не будемо вимушені шукати позитивні риси у єдиному можливому співрозмовнику, — Христина потерла сонні очі та поклала голову на підлокітник.

— Цікаво, — насмішкувато фиркнув чоловік й похитав головою. — А ще зранку мене називали цинічним прагматиком та сухарем.

— А мене зранку сусіди затопили, — дівчина підклала під щоку долоню та приречено зітхнула від спогадів про минулий день. — А хто це з тобою був таким відвертим?

— Власниця сусідньої крамниці. Коли я розповів, як планую провести свята, — Михайло відвернувся до вікна, за яким у світлі ліхтарів кружляли сніжинки. — Які у тебе плани на завтра?

— Мабуть, повернусь додому та посплю. А у тебе які?

— Думаю, приблизно такі ж.

— А не хочеш, — Христина теж глянула на погоду за вікном та непевно закусила губу, — піти на ковзанку?

— Ти ж казала, що наше спілкування завершиться разом із ніччю, — іронічно нагадав чоловік та схилив голову набік, щоб роздивитися дівчину, яку не було видно за рядком зі спорожнілих чашок.

— Відмови було б достатньо, — ображено фиркнула примхлива гостя та схрестила руки перед собою.

— Я не відмовляюся, — примирливо посміхнувся Михайло та підвівся, щоб прибрати зайві чашки. — Але я не вмію кататися.

— Якщо справа виключно у цьому, то це не проблема, — Христина намагалась приховати радість, викликану звичайною згодою на сумісну прогулянку, але придушена посмішка не оминула уваги чоловіка. — Привід навчитися. Я теж не вмію, — вже тихше зізналась дівчина й удала, що не почула смішків співбесідника.