Глава 4. Кава

— Ні, — з прихованим розчаруванням видихнув Михайло. Він демонстративно роззирнувся, наче намагався згадати, який шлях приведе їх до цілі.

— Тоді, може, ви поки завітаєте до нього, а я відвідаю вбиральню? — Христина кивнула на двері з намальованим на них жіночим капелюхом.

— Здається, ви подібним чином вже згаяли можливість вийти, — співбесідник поглядом прослідкував, куди вказувала дівчина. — Не боїтесь лишитися на самоті?

— Я вже сама. І до торговельного центру це, як ви розумієте, на жаль, не має жодного стосунку. Але вже й це не лякає. Одна коротка ніч під замком — то така дрібниця.

— Наскільки мені відомо, завтра у торговельного центра вихідний. Можливо, доведеться чекати до післязавтра.

— Дві ночі — теж не трагедія. Якщо не заперечуєте, я все ж відвідаю ту кімнату. Якщо наважитесь повернутися за мною, буду чекати на вас біля тієї лавочки, — хитнувши головою убік зазначеного місця, вона сковзнула повз Михайла й зникла за дверима.

Чоловік завернув за чергову крамницю й зупинився біля сходів. Він вирішив трохи зачекати, аби його зашвидке повернення не викликало зайвих питань та підозр.

За сім хвилин Михайло обійшов поверх по колу та повернувся до Христини з іншого боку.

— Звідки у вас кава? — він здивовано підняв брови, коли помітив у руках дівчини два одноразових стаканчики.

— З автомата, — вона кивнула за спину, де від уваги її супутника ховався конкурентний агрегат, й простягнула один стаканчик. — Я й вам взяла. Капучино. Ви таке пʼєте?

— Ні, — вуста Михайла гидливо викривились — він засуджував будь-які напої з автоматів.

— Тоді, можливо, шоколадний батончик? — Христина поставила стаканчик на лавочку й запропонувала один з двох загорнутих у фольгу смаколиків. Помітив чергове заперечливе хитання головою, дівчина знизала плечима: — Гаразд. Тоді мені більше залишиться. Зрештою, свято — можу собі дозволити.

— Не пийте цю бурду, — чоловік відразливо скривився й кивком запросив супутницю йти за собою. — Ходімо.

— А тут більше нічого, крім цієї бурди, немає, — Христина з сумом похитала вміст стаканчика й тяжко зітхнула. Навіть зробити приємно не вдалося.

— У мене є. Ходімо, — Михайло наполегливо повторив пропозицію.

— Де у вас? — дівчина підозріло примружила очі.

— У моєму магазині на третьому поверсі, — спокійно пояснив чоловік й поглядом вказав на стелю.

— А ви точно випадково опинилися у полоні центру?

Михайло не міг зрозуміти — дівчина веде якусь гру чи дійсно почала боятися його компанії?

— Ви розгадали мій таємний план. Я вишукую загублених жінок, зачаровую їх своїм шармом та напуваю гарячим чаєм.

— І котра я вже у вас? — Христина відставила убік другий стаканчик та підперла голову рукою.

— Не повірите, — чоловік нахилився до дівчини, прикрив вуста долонею та прошепотів: — перша.

— Ви правильно сказали. Не повірю. Я впевнена, ви це кажете всім жертвам вашого причарування. Але, я так розумію, що чергового ви все одно не знайшли?

— А вам би цього хотілося?

— Не знайшли, то не знайшли. Нащо починаєте? Ходімо. Тільки, — Христина закинула до сумки шоколадні ласощі та взяла стаканчики, — я виллю це.