Глава 3. Комплімент

— І все ж, як вам це вдалося?

— Я була у навушниках та, ймовірно, пропустила оголошення про зачинення. Потім я пішла до вбиральні. А коли вже неспішно наблизилась до виходу, то виявила, що двері зачинені. А ви? Що затримало вас? — оскільки співбесідник вже натякав, що відкритий до діалогу, дівчина впевнено поставила зустрічне питання.

— Робота. З мого кабінету не чутно оголошень. Минулого року центр через ресторани працював майже до опівночі, тому я помилково припустив, що цього року буде так само.

Христина хотіла поцікавитися — добровільно чоловік присвячував неймовірну кількість часу праці чи у нього деспотичне керівництво. Але вже за мить зрозуміла, що досі не знає навіть імені супутника.

— Перепрошую за несвоєчасне питання, але… Як вас звати?

— Михайло. А вас?

— Христина. Приємно познайомитися, — дівчина зніяковіло заправила пасма за вуха та ледь посміхнулася.

— Дійсно? — награно здивувався чоловік, оскільки його поведінка на початку спілкування цілком могла образити Христину.

— Якщо ми не знайдемо вихід, можливо, ви виконаєте моє майже забуте бажання відсвяткувати Святвечір не на самоті, — дівчина схилила голову набік й звернула до співбесідника проникливий погляд. — Хіба ж у цьому може бути щось неприємне?

— А чого ви вирішили, що я не виявлю бажання зробити це окремо від вас? На іншому поверсі. На щастя, розміри торговельного центру дозволяють, — на противагу зневажливим словам, Михайло зупинився перед Христиною й зазирнув у очі. Вигляд чоловіка свідчив про прагнення залишитися у компанії дівчини.

— Ви намагаєтесь підтвердити моє припущення, що у вас немає друзів? — цього разу Христина скептично вигнула брову.

— Думаєте, люди мого віку ще мають друзів?

— Я не знаю, скільки вам років.

— Десь на пʼятнадцять більше, ніж вам.

— Ви не знаєте, скільки мені років.

— Здивуйте мене.

— Двадцять пʼять.

— Тоді на девʼять, — Михайло легковажно змінив число на менше.

— А ви маєте пречудовий вигляд, — Христина задумливо потерла підборіддя, окинула супутника оцінювальним поглядом, після чого схвально кивнула власним думкам. Чоловік справді виглядав молодшим, хоча сивина вже й торкнулась його темного волосся.

— Думаю, було б краще, якби цей комплімент злетів з моїх вуст.

— Можливо. Але ж він не злетів, — дівчина багатозначно посміхнулась й струснула волоссям. — Хоча, з іншого боку, ваше припущення можна прирівняти до компліменту. Я знаю, що виглядаю на свій вік.

— Можливо, — чоловік удав, наче зізнання Христини змусило його змінити думку.

— Могли б й збрехати, — дівчина зітхнула та з награною образою стулила губи. Але вже за мить вона роззирнулась, оскільки випадкова думка нагадала, куди вони з супутником прямували. — А до чергового ще довго йти?